Читать онлайн книгу "Оповідання про Шерлока Холмса = The Sherlock Holmes Stories"

Оповiдання про Шерлока Холмса = The Sherlock Holmes Stories
Артур Конан Ігнатiус Дойл


Видання з паралельним текстом
Сер Артур Ігнатiус Конан Дойл (1859–1930) – англiйський лiкар i письменник. У якостi корабельного медика вiн вирушив до Арктики на борту китобiйного судна, а через два роки – на захiд Африки. Як хiрург брав участь в англо-бурськiй вiйнi, за що отримав титул лицаря. Повернувшись на батькiвщину, Конан Дойл зайнявся медичною практикою. Але пацiентiв було мало, а вiльного часу – вдосталь. Тодi вiн почав писати оповiдання та повiстi, й саме так з’явився сищик Шерлок Холмс, який володiе дедуктивним методом не гiрше, нiж смичком улюбленоi скрипки. «Родзинкою» його образу стали iнтелектуальнiсть, iронiчнiсть i духовний аристократизм, що надають особливого блиску розкриттю заплутаних злочинiв. Дойл присвятив генiальному детективу понад пiвсотнi творiв. До цiеi книжки увiйшли кiлька кращих оповiдань про одного з найпопулярнiших персонажiв усiх часiв i народiв та його друга доктора Ватсона.





Артур Конан Дойл

Оповiдання про Шерлока Холмса = The Sherlock Holmes Stories



SIR ARTHUR CONAN DOYLE

THE SHERLOCK HOLMES STORIES



© Є. М. Тарнавський, переклад украiнською, 2019

© Л. Д. Киркач-Осiпова, художне оформлення, 2008

© Видавництво «Фолiо», марка серii, 2011




Спiлка рудих


Це сталося восени минулого року. У Шерлока Холмса сидiв якийсь лiтнiй джентльмен, дуже повний, вогняно-рудий. Я хотiв було увiйти, але побачив, що вони обое захопилися бесiдою, i поквапився забратися. Однак Холмс затягнув мене до кiмнати та зачинив за мною дверi.

– Ви прийшли дуже вчасно, мiй любий Ватсоне, – привiтався вiн.

– Я боявся вам завадити. Менi здалося, що ви маете справу.

– Авжеж маю, i навiть дуже цiкаву.

– Може, я краще зачекаю в сусiднiй кiмнатi?

– Нi-нi… Мiстере Вiлсон, – сказав детектив, звертаючись до товстуна, – цей джентльмен неодноразово люб’язно допомагав менi в багатьох найбiльш вдалих розслiдуваннях. Не сумнiваюся, що й у вашiй справi вiн буде менi дуже корисний.

Гладун пiдвiвся з крiсла та кивнув, а його маленькi оченята, що заплили жиром, допитливо оглянули мене.

– Сiдайте сюди, на диван, – запропонував Холмс.

Вiн опустився в крiсло i, як завжди у хвилини задуми, з’еднав подушечки пальцiв обох рук докупи.

– Я знаю, мiй любий Ватсоне, – зазначив вiн, – що ви подiляете мiй потяг до всього незвичайного, усього, що порушуе наше одноманiтне буття. Якби ви не мали цього прагнення до незвичайних подiй, то не нотували б моi скромнi пригоди iз таким ентузiазмом… До того ж маю щиро зауважити, що деякi з ваших оповiдок дещо прикрашають мою дiяльнiсть.

– Зайва скромнiсть, вашi пригоди завжди здавалися менi дуже цiкавими, – заперечив я.

– Не далi, як учора, пригадую, що казав вам, що найсмiливiша фантазiя неспроможна уявити собi таких незвичайних i дивовижних випадкiв, якi зустрiчаються в буденному життi.

– Я тодi ж вiдповiв вам, що дозволяю собi сумнiватися в правильностi вашоi думки.

– Однак, докторе, вам доведеться визнати, що я маю рацiю, бо iнакше я б закидав вас стiлькома дивовижними фактами, що ви були б змушенi погодитися зi мною. Ось хоча б iсторiя, яку менi зараз розповiв мiстер Джабез Вiлсон. Обставини, в яких вона сталася, цiлком пересiчнi та буденнi, однак менi здаеться, що за все свое життя я не чув кращоi iсторii… Будь ласка, мiстере Вiлсон, повторiть свою розповiдь. Прошу вас про це не лише тому, щоб мiй приятель, доктор Ватсон, вислухав ii вiд початку до кiнця, але й для того, щоб менi самому не втратити навiть найменшоi дрiбницi. Звiсно, коли менi починають розповiдати про якийсь випадок, тисячi подiбних iсторiй виринають у моiй пам’ятi. Але цього разу змушений визнати, що нiчого схожого я нiколи не чув.

Гладкий клiент iз певною пихою випнув груди, витягнув iз кишенi плаща брудну зiм’яту газету та розклав ii на своiх колiнах. Поки вiн, витягнувши шию, пробiгав очима стовпчики оголошень, я уважно розглядав його та намагався, наслiдуючи манеру Шерлока, вгадати за одягом i зовнiшнiм виглядом, що це за людина.

На жаль, моi спостереження не дали майже нiяких результатiв. Одразу можна було помiтити, що наш вiдвiдувач – звичайнiсiнький крамар, самовдоволений, товстий i повiльний. Його штани були мiшкуватi, сiрi, у клiтинку. Його не дуже охайний темний сюртук був розстебнутий, а на темнiй жилетцi виднiвся масивний мiдний ланцюг, на якому замiсть брелока бовтався просвердлений наскрiзь квадратний шматочок якогось металу. Заношений цилiндр i вицвiлий коричневий плащ зi зморщеним оксамитовим комiром лежали кинутi на крiслi. Коротко кажучи, скiльки б я не вдивлявся в цього чоловiка, не змiг побачити нiчого вартого уваги, крiм вогняно-рудого волосся. Було ясно, що вiн вкрай здивований якоюсь неприемноюподiею.

Моi погляди не уникли проникливих очей Шерлока Холмса.

– Певна рiч, будь-кому ясно, – усмiхнувся вiн, – що наш гiсть колись займався фiзичною працею, нюхае тютюн, що вiн франкмасон, який був у Китаi, i що впродовж останнiх мiсяцiв йому доводилося багато писати. Крiм цих очевидних фактiв, я не мiг бiльше нiчого вгадати.

Мiстер Джабез Вiлсон випростався в крiслi i, не вiдриваючи вказiвного пальця вiд часопису, витрiщився на мого приятеля.

– Яким чином, мiстере Холмс, ви змогли все це дiзнатися? – поцiкавився вiн. – Звiдки знаете, наприклад, що я займався фiзичною працею? Я й справдi почав свою кар’еру корабельним теслею.

– Вашi руки розповiли менi про це, мiй любий сер. Ваша права рука бiльша за лiву. Ви працювали нею бiльше, тому м’язи на нiй розвиненi краще.

– А нюхання тютюну? А франкмасонство?

– Про франкмасонство здогадатися неважко, адже ви, всупереч суворому статуту свого ордену, носите шпильку для краватки iз зображенням дуги та кола.

– Отакоi! Я й забув про неi… Але як ви здогадалися, що менi доводилося багато писати?

– Про що ж iще можуть свiдчити ваш лискучий правий рукав i витерта матерiя на лiвому рукавi бiля лiктя!

– А Китай?

– Лише в Китаi могла бути витатуйована рибка, що прикрашае ваше праве зап’ястя. Я вивчав татуювання, i менi доводилося навiть писати про них науковi статтi. Звичай фарбувати риб’ячу луску в нiжно-рожевий колiр притаманний лише Китаю. Побачивши китайську монетку на ланцюжку вашого годинника, я остаточно переконався, що ви були в Пiднебеснiй.

Мiстер Джабез Вiлсон голосно зареготав.

– Он воно що! – сказав вiн. – Я спочатку подумав, що ви хтозна якими хитрими методами вiдгадуете, а, виявляеться, це так просто.

– Гадаю, Ватсоне, – звернувся до мене Холмс, – що я помилився, коли пояснив, яким чином дiйшов до своiх висновкiв. Як ви знаете, Omne ignotum pro magnifico[1 - Omne ignotum pro magnifico (лат.) – усе невiдоме показують величним.], i моiй скромнiй славi загрожуе крах, якщо буду такий вiдвертий… Ви знайшли оголошення, мiстере Вiлсон?

– Знайшов, – пiдтвердив той, тримаючи товстий червоний палець у центрi газетного стовпчика. – Ось воно. З цього все й почалося. Прочитайте самi, сер.

Я взяв газету й прочитав:

«Спiлка рудих на виконання заповiту покiйного Єзекii Гопкiнса з Лебанона, Пенсiльванiя (США), вiдкривае нову вакансiю для члена спiлки. Пропонуеться платня чотири фунти стерлiнгiв на тиждень за суто номiнальну роботу. Кожен рудий, не молодший двадцяти одного року, котрий перебувае при здоровому глуздi та тверезiй пам’ятi, може виявитися придатним для цiеi роботи. Звертатися особисто до Дункана Росса в понедiлок, об одинадцятiй годинi, в офiс спiлки на Флiт-стрит, Попс-корт, 7».

– Що, чорт забирай, це може означати? – вигукнув я, двiчi прочитавши надзвичайне оголошення.

Холмс безгучно засмiявся й увесь якось зiщулився в крiслi, а це слугувало безпомилковою ознакою, що вiн дуже задоволений.

– Чи не занадто пересiчне оголошення, як гадаете? – спитав вiн. – Ну, мiстере Вiлсон, продовжуйте свою оповiдку та розкажiть нам про себе, свiй дiм i про те, яку роль зiграло це оголошення у вашому життi. А ви, докторе, запишiть, будь ласка, що це за газета та ii дату.

– «Морнiнг кронiкл». 27 квiтня 1890 року. Рiвно два мiсяцi тому.

– Дуже добре. Продовжуйте, мiстере Вiлсон.

– Як я вам уже казав, мiстере Шерлок Холмс, – сказав Джабез Вiлсон, витираючи лоб, – у мене е маленька позичкова каса на Кобург-сквер, неподалiк вiд Сiтi. Спочатку моi справи йшли не дуже добре, за останнi два роки прибуткiв вiд неi вистачало хiба на те, щоб сяк-так заробляти на прожиття. Колись я мав двох помiчникiв, але тепер залишився лише один; менi важко було б платити i йому, але вiн погодився працювати на пiвставки, щоб мати можливiсть вивчити мою справу.

– Є iм’я в цього невибагливого юнака? – поцiкавився Шерлок Холмс.

– Вiнсент Сполдiнг, i вiн уже не юнак. Важко сказати, скiльки йому рокiв. Кращого помiчника менi не знайти. Я чудово розумiю, що вiн цiлком мiг би обiйтися й без мене та заробляти вдвiчi бiльше. Але, врештi-решт, якщо вiн задоволений, навiщо ж я вселятиму йому думки, якi завдадуть шкоди моiм iнтересам?

– Справдi, навiщо? Вам, бачу, дуже пощастило: маете помiчника, котрому платите набагато менше, нiж платять за таку ж роботу iншi. Не часто зустрiчаються такi безкорисливi службовцi в наш час.

– О, у мого помiчника е своi недолiки! – замахав руками мiстер Вiлсон. – Я нiколи не зустрiчав людину, котра б настiльки пристрасно захоплювалася фотографiею. Клацае апаратом, коли треба працювати, а потiм пiрнае в льох, як зайча в нору, i проявляе там своi пластинки. Це його головний недолiк. Але в усьому iншому вiн хороший працiвник.

– Сподiваюся, вiн i досi служить у вас?

– Атож, сер. Вiн i чотирнадцятирiчне дiвчисько, яка трохи куховарить i замiтае пiдлогу. Бiльше нiкого не маю, я вдiвець, до того ж бездiтний. Ми трое живемо дуже скромно, сер, пiдтримуемо вогонь у багаттi та сплачуемо рахунки – ось i всi нашi заслуги… Це оголошення вибило нас iз рiвноваги, – продовжував мiстер Вiлсон. – Сьогоднi виповнилося якраз вiсiм тижнiв iз того дня, коли Сполдiнг увiйшов у мiй офiс iз цiею газетою в руцi та сказав:

«Хотiв би я, мiстере Вiлсон, аби Всевишнiй створив мене рудим».

«Чому?» – здивувався я.

«Тому, – пояснив вiн, – що вiдкрилася нова вакансiя в Спiлцi рудих. Тому, хто ii займе, вона дасть добре заробити. Там, схоже, бiльше вакансiй, нiж кандидатiв, i виконавцi заповiту ламають собi голову, не знаючи, що робити з грiшми. Якби мое волосся було здатне змiнити свiй колiр, я неодмiнно скористався б цiею вигiдною пропозицiею».

«А що це за Спiлка рудих?» – зацiкавився я.

Бачите, мiстере Холмс, я зазвичай сиджу вдома, й оскiльки менi не доводиться бiгати за клiентами, бо вони самi приходять до мене, то iнодi я цiлими тижнями не виходжу надвiр. Ось чому мало знаю про те, що вiдбуваеться у свiтi, i завжди радий почути щось новеньке…

«Невже ви нiколи не чули про Спiлку рудих?» – широко вирячив очi Сполдiнг.

«Нiколи».

«Це дуже дивно, адже ви один iз тих, що мае право зайняти вакансiю».

«А багато можна заробити?» – перепитав я.

«Близько двохсот фунтiв стерлiнгiв на рiк максимум, але робота дрiбна й до того ж така, що не заважае людинi займатися якоюсь iншою справою».

«Розкажiть менi все, що знаете про цю спiлку», – попросив я.

«Як ви самi бачите, – розповiдав Сполдiнг, показуючи менi оголошення, – у Спiлцi рудих е вакансiя, а ось i адреса, за якою можна звернутися за довiдкою, якщо захочете дiзнатися всi подробицi. Наскiльки я знаю, цю спiлку заснував американський мiльйонер Єз Гопкiнс, великий дивак. Вiн сам був вогняно-рудий i спiвчував усiм рудим на свiтi. Вмираючи, залишив пiсля себе гору грошей i заповiв використати iх для полегшення долi тих, у кого волосся яскраво-рудого кольору. Менi казали, що цим щасливцям платять чудову платню, а роботи не вимагають вiд них майже нiякоi».

«Але ж рудих мiльйони, – сказав я, – i кожен буде прагнути зайняти це вакантне мiсце».

«Не так багато, як вам здаеться, – заперечив вiн. – Оголошення, як бачите, стосуеться лише лондонцiв, причому тiльки дорослих. Цей американець народився в Лондонi, прожив тут свою юнiсть i хотiв зробити щасливим свое рiдне мiсто. Крiм цього, наскiльки я чув, у Спiлку рудих не мае сенсу звертатися тим, у кого волосся свiтло-руде або темно-руде, – там потрiбнi люди з волоссям яскравого, слiпучого, вогняно-рудого кольору. Якщо хочете скористатися цiею пропозицiею, мiстере Вiлсон, доведеться пiти до офiсу Спiлки рудих. Але чи варто вам вiдволiкатися вiд ваших головних справ заради кiлькасот фунтiв?..»

Як ви самi можете бачити, джентльмени, у мене справжне яскраво-руде волосся вогняно-червоного вiдтiнку, i менi здавалося, що, якщо справа дiйде до змагання рудих, у мене, мабуть, таки буде шанс зайняти вакансiю, що звiльнилася. Вiнсент Сполдiнг як людина, котра добре розумiеться на таких справах, мiг би менi добряче прислужитися, тому я звелiв зачинити вiконницi на весь день i попросив його супроводжувати мене до примiщення спiлки. Вiн дуже зрадiв, що сьогоднi йому не доведеться працювати, i, замкнувши офiс, ми подалися за адресою, вказаною в оголошеннi.

Я побачив видовище, мiстере Холмс, яке менi бiльше нiколи не доведеться спостерiгати! З пiвночi, iз пiвдня, зi сходу та заходу всi люди, у волоссi котрих був хоча б найменший вiдтiнок рудого кольору, кинулися в Сiтi. Вся Флiт-стрит була заповнена рудими, а Попс-корт нагадував вiзок гендляра, котрий торгуе апельсинами. Нiколи не думав, що в Англii е стiльки рудих. Тут були всi вiдтiнки рудоi барви: солом’яний, лимонний, помаранчевий, цегляний, вiдтiнок iрландських сеттерiв, жовчi, глини; але, як i зазначав Сполдiнг, голiв живого, яскравого, вогняного кольору було дуже небагато. Однак, побачивши таку юрбу, я впав у вiдчай. Сполдiнг не розгубився. Не знаю, як це йому вдалося, але вiн штовхався й просувався так завзято, що зумiв провести мене крiзь натовп, i ми опинилися на сходах, що ведуть у примiщення. Сходами рухався подвiйний людський потiк: однi пiдiймалися, сповненi приемних надiй, iншi ж спускалися в зневiрi. Ми протиснулися вперед i незабаром опинилися всерединi…

– Надзвичайно цiкава з вами трапилася iсторiя! – зауважив Холмс, коли його клiент замовк, щоб освiжити свою пам’ять дрiбкою тютюну. – Будь ласка, продовжуйте.

– Там не було нiчого, крiм пари дерев’яних крiсел i простого соснового столу, за яким сидiв маленький чоловiчок, ще рудiший за мене. Вiн перекидався кiлькома словами з кожним iз кандидатiв, коли вони пiдходили до столу, i в кожному знаходив якийсь недолiк. Мабуть, зайняти цю вакансiю було не так уже й легко. Проте, коли ми за чергою пiдiйшли до столу, маленький чоловiчок зустрiв мене набагато привiтнiше, нiж iнших кандидатiв, i, як тiльки ми увiйшли, замкнув дверi, щоб поговорити з нами без стороннiх.

«Це мiстер Джабез Вiлсон, – вказав мiй помiчник. – Вiн хотiв би зайняти вакансiю в спiлцi».

«І вiн цiлком гiдний того, щоб ii зайняти, – втiшився чоловiчок. – Давно менi не траплялося бачити таку бездоганну чуприну!»

Вiн вiдступив на крок, схилив голову набiк i дивився на мое волосся так довго, що я аж знiяковiв. Потiм раптом кинувся вперед, схопив мою руку й почав мене гаряче вiтати.

«Було б несправедливо з мого боку зволiкати, – видихнув вiн. – Однак, сподiваюся, ви пробачите менi, якщо я вдамся до певних запобiжних заходiв». Вiн вчепився в мое волосся обома руками й смикнув так, що я аж завив вiд болю.

«У вас на очах сльози, – сказав незнайомець i вiдпустив мене. – Отже, все гаразд. Вибачте, але нам доводиться бути обережними, бо нас двiчi дурили за допомогою перук i один раз – за допомогою фарби. Я мiг би розповiсти вам про такi нечеснi витiвки, що ви би втратили довiру до людства».

Вiн пiдiйшов до вiкна й щодуху гукнув, що вакансiя вже зайнята. Стогiн розчарування долинув знизу, юрба розповзлася в рiзнi боки, i незабаром в усiй цiй мiсцинi не залишилося жодного рудого, крiм мене та того, хто мене наймав.

«Мое iм’я мiстер Дункан Росс, – назвався вiн, – я також отримую пенсiю з того фонду, який залишив нам наш щирий добродiй. Ви одруженi, мiстере Вiлсон? Маете сiм’ю?»

Я вiдповiв, що бездiтний удiвець. На його обличчi з’явився вираз скорботи.

«Боже милий! – похмуро зронив вiн. – Та це ж дуже серйозна завада! Як прикро, що ви неодруженi! Фонд був створений для збiльшення популяцii рудих, а не лише для пiдтримки iхнього життя. Яке нещастя, що ви виявилися нежонатим!»

При цих словах мое обличчя витягнулося, мiстере Холмс, бо я почав остерiгатися, що мене не вiзьмуть. Але господар помiркував i заявив, що все обiйдеться:

«Заради когось iншого ми не стали б порушувати правила, але людинi з таким волоссям можна пiти назустрiч. Коли можете приступити до виконання ваших нових обов’язкiв?»

«Це трохи важко, адже я зайнятий в iншiй справi», – замислився я.

«Не турбуйтеся про це, мiстере Вiлсон! – заспокоiв мене Вiнсент Сполдiнг. – З тiею роботою я впораюся й без вас».

«Скiльки часу я буду зайнятий?» – поцiкавився я.

«З десятоi до другоi».

У позичкових касах головна робота вiдбуваеться пiсля обiду, мiстере Холмс, особливо по четвергах i п’ятницях, напередоднi зарплати, тож я вирiшив, що непогано буде заробити дещицю й у ранковi години. До того ж я знав, що мiй помiчник – людина надiйна та цiлком може виконати мою роботу, якщо доведеться.

«Такий графiк мене влаштовуе, – погодився я. – А скiльки ви платите?»

«Чотири фунти на тиждень».

«А в чому полягае робота?»

«Робота суто номiнальна».

«Що ви називаете суто номiнальною роботою?»

«Весь призначений для роботи час вам доведеться перебувати в нашому офiсi або принаймнi в будiвлi, де вiн розмiщуеться. Якщо ви хоча б раз вiдлучитесь у робочий час, то втратите цю посаду назавжди. Заповiт особливо наполягае на точному виконаннi цього пункту. Вважатиметься, що ви не виконали наших вимог, якщо хоча б раз покинете офiс у визначений час».

«Якщо йдеться всього про чотири години на добу, менi, звiсно, й на гадку не спаде кудись вiдлучатися», – запевнив я.

«Це дуже важливо, – наполягав мiстер Дункан Росс. – Потiм жодних вибачень навiть слухати не станемо. Нiякi хвороби чи справи не зможуть стати виправданням. Ви маете перебувати в примiщеннi, а iнакше втратите роботу».

«А в чому ж ця робота полягае?»

«Вам доведеться переписувати «Британську енциклопедiю». Перший том – у цiй шафi. Чорнило, пера, папiр i бiбулу дiстанете самi, ми ж надаемо стiл i крiсло. Зможете приступити до роботи завтра ж?»

«Певна рiч», – пiдтвердив я.

«У такому разi, бувайте, мiстере Джабез Вiлсон. Дозвольте менi ще раз привiтати вас iз тим, що вам вдалося отримати таку гарну посаду».

Вiн кивнув. Я вийшов iз кiмнати й подався додому разом iз помiчником, радiючи своiй незвичайнiй удачi. Весь день мiркував про цю подiю й до вечора трохи занепав духом, оскiльки менi почало здаватися, що вся ця справа – звичайнiсiньке шахрайство, хоча менi нiяк не вдавалося вгадати, у чому може полягати суть такоi витiвки. Здавалося неймовiрним, що iснуе такий заповiт i що люди згоднi платити такi шаленi грошi за переписування «Британськоi енциклопедii». Вiнсент Сполдiнг щодуху намагався пiдбадьорити мене, але, лягаючи спати, я твердо вирiшив вiдмовитися вiд цiеi справи. Однак уранцi я подумав, що варто хоча б сходити туди про всяк випадок. Купивши на пеннi чорнила, прихопивши гусяче перо та сiм великих аркушiв паперу, я вирушив до Попс-корту. На мiй превеликий подив, там усе було гаразд. Я дуже зрадiв. Стiл був уже готовий для моеi роботи, i мiстер Дункан Росс чекав на мене. Вiн звелiв менi почати з лiтери А i вийшов; однак час вiд часу повертався в примiщення, щоб переконатися, що я працюю. О другiй годинi вiн попрощався зi мною, похвалив за те, що я встиг переписати так багато, i замкнув за мною дверi офiсу.

Так вiдбувалося день у день, мiстере Холмс. У суботу мiй господар виклав передi мною на стiл чотири золотих соверени – плату за тиждень. Так минув i другий тиждень, i третiй. Щоранку я приходив туди рiвно о десятiй i рiвно о другiй iшов. Потроху мiстер Дункан Росс почав заходити в офiс лише вранцi, а з часом i зовсiм перестав там з’являтися. Проте я, звiсно, не наважувався вийти з кiмнати навiть на хвильку, адже не мiг бути упевнений, що вiн не прийде, i не хотiв ризикувати такою вигiдною роботою.

Минуло вiсiм тижнiв; я переписав статтi про абата, артилерiю, архiтектуру, Аттику й вже сподiвався незабаром перейти до лiтери В. Витратив цiлу купу паперу, i написане мною вже ледь помiщалося на полицi. Аж раптом усе скiнчилося.

– Скiнчилося?

– Атож, сер. Сьогоднi вранцi. Я пiшов на роботу, як завжди, о десятiй годинi, але дверi виявилися замкненими, а до них був прибитий цвяшком клаптик картону. Ось вiн, читайте самi.

Вiн простягнув нам картон завбiльшки iз аркуш iз нотатника. Там було написано:

«Спiлка рудих розпущена 9 жовтня 1890 року».

Ми з Шерлоком Холмсом довго розглядали i цю коротку записку, i сумне обличчя Джабеза Вiлсона; нарештi кумедний бiк подii затулив вiд нас усе iнше: не втримавшись, ми зареготали.

– Не бачу тут нiчого смiшного! – спересердя вигукнув наш клiент, схопившись iз крiсла й почервонiвши до коренiв свого пекучого волосся. – Якщо ви, замiсть того, щоб допомогти менi, маете намiр насмiхатися надi мною, я звернуся за допомогою до когось iншого!

– Нi-нi! – заперечив Холмс i знову всадив гостя в крiсло. – Вашу справу я не покину нiзащо на свiтi. Вона буквально освiжае менi душу своею новизною. Але в нiй, даруйте, таки е щось кумедне… Що ж ви зробили, знайшовши цю записку на дверях?

– Я був вражений, сер. Не знав, що й робити. Обiйшов сусiднi офiси, але там нiхто нiчого не чув. Нарештi я подався до власника будинку, котрий живе на першому поверсi, i спитав, чи не зможе вiн менi пояснити, що сталося зi Спiлкою рудих. Вiн вiдповiв, що нiколи не чув про таку органiзацiю. Тодi я спитав, хто такий мiстер Дункан Росс. Вiн вiдповiв, що це iм’я чуе вперше.

«Маю на увазi, – не здавався я, – про джентльмена, котрий орендував у вас кiмнату № 4».

«Рудого?»

«Авжеж».

«Його iм’я Вiльям Моррiс. Вiн юрист, орендував у мене примiщення тимчасово – його постiйний офiс ремонтували. Вчора поiхав».

«Де ж його можна знайти?»

«У його постiйному офiсi. Вiн залишив свою адресу: Кiнг-Едвард-стрит, 17, бiля собору святого Павла».

Я подався за цiею адресою, мiстере Холмс, але там виявилася протезна майстерня; у нiй нiхто нiколи не чув нi про мiстера Вiльяма Моррiса, нi про мiстера Дункана Росса.

– Що ж ви зробили пiсля цього? – спитав Холмс.

– Повернувся додому на Кобург-сквер i порадився зi своiм помiчником. Вiн нiчим не мiг менi допомогти. Радив зачекати й сказав, що, ймовiрно, менi повiдомлять щось поштою. Але мене це не влаштовуе, мiстере Холмс. Не хочу поступатися таким чудовим мiсцем без бою, й оскiльки чув, що ви даете поради бiдним людям, котрi потрапили в халепу, вирушив безпосередньо до вас.

– І добре зробили, – похвалив Холмс. – Ваш випадок – чудова нагода, i я щасливий, що маю можливiсть зайнятися ним. Вислухавши вас, роблю висновок, що ця справа набагато серйознiша, нiж може здатися на перший погляд.

– Куди вже серйознiша! – бiдкався мiстер Джабез Вiлсон. – Я позбувся чотирьох фунтiв на тиждень.

– Якщо ж говорити особисто про вас, – продовжив Холмс, – то навряд чи ви можете скаржитися на цю неординарну спiлку. Навпаки, ви, наскiльки я зрозумiв, стали багатшими фунтiв на тридцять завдяки iй, не кажучи вже про те, що набули глибоких знань про предмети, якi починаються на лiтеру А. Тож, по сутi, ви нiчого не втратили.

– Не сперечаюся, все це так, сер. Але менi хотiлося б знайти iх, дiзнатися, хто вони такi та навiщо так надi мною покепкували, якщо тiльки це був жарт. Забава обiйшлася iм досить дорого: вони заплатили за неi тридцять два фунти.

– Ми спробуемо все з’ясувати. Але спочатку дозвольте менi задати вам кiлька запитань, мiстере Вiлсон. У вас давно працюе помiчник… Той, хто показав вам оголошення?

– На той час десь близько мiсяця.

– Де ви його знайшли?

– Вiдгукнувся на мое оголошення у газетi.

– Лише вiн вiдгукнувся на ваше оголошення?

– Нi, вiдгукнулося загалом десь десятеро.

– Чому ж вибрали саме його?

– Бо вiн меткий i дешевий.

– Вас спокусила можливiсть платити йому пiвзарплати?

– Атож.

– Який вiн на вигляд, той Вiнсент Сполдiнг?

– Маленький, кремезний, дуже жвавий. Жодноi волосини на обличчi, хоча йому вже пiд тридцять. На чолi мае бiлу плямочку вiд опiкiв кислотою.

Холмс випростався й розхвилювався.

– Я так i думав! – сказав вiн. – А ви не помiчали дiрочок для кульчикiв у його вухах?

– Помiтив, сер. Вiн пояснив менi, що вуха йому проколола якась циганка, коли був маленький.

– Гм! – мовив Холмс i вiдкинувся на спинку крiсла в глибокiй задумi. – Вiн досi у вас?

– О, так, сер, я тiльки-но його бачив.

– Вiн добре виконував роботу, коли вас не було вдома?

– Не можу поскаржитися, сер. Утiм, уранцi в моiй касi майже нема чого робити.

– Цього досить, мiстере Вiлсон. За день-два матиму честь повiдомити вам, що думаю про цю подiю. Сьогоднi субота… Сподiваюся, у понедiлок всi ми вже щось знатимемо.



– Ну, Ватсоне, – спитав Холмс, коли наш вiдвiдувач пiшов, – що про все це думаете?

– Нiчого не думаю, – вiдповiв я вiдверто. – Справа ця видаеться менi якоюсь таемничою.

– Загальне правило таке, – сказав Холмс, – чим дивнiший випадок, тим менше в ньому виявляеться таемничого. Якраз тривiальнi, безбарвнi злочини розгадати найважче, подiбно до того, як найважче розшукати в натовпi людину з пересiчними рисами обличчя. Але з цим випадком треба розiбратися якнайшвидше.

– Що маете намiр робити? – уточнив я.

– Курити, – вiдповiв детектив. – Це завдання якраз на три люльки, i попрошу вас хвилин iз десять не звертатися до мене.

Вiн скоцюрбився в крiслi, пiдняв худi колiна до яструбиного носа й довго сидiв у такiй позi, заплющивши очi, та вистромив уперед чорну глиняну люльку, схожу на дзьоб якоiсь дивноi птицi. Я дiйшов висновку, що вiн заснув, i сам уже почав дрiмати, аж раптом вiн схопився з виглядом людини, котра прийняла доленосне рiшення, i поклав свою люльку на камiн.

– Сарасейт грае сьогоднi в Сент-Джеймс-холi, – повiдомив вiн. – Що думаете про це, Ватсоне? Можуть вашi пацiенти обiйтися без вас упродовж кiлькох годин?

– Сьогоднi справ не маю. Моя практика забирае в мене не надто багато часу.

– У такому разi, натягайте капелюха й гайда. Передусiм менi треба дiстатися Сiтi. Десь по дорозi поiмо.

Ми доiхали в метро до Олдерсгейта, звiдти пiшли пiшки до Кобург-сквер, де вiдбулися всi тi подii, про якi нам розповiдали вранцi. Кобург-сквер – маленька сонна площа iз жалюгiдними претензiями на аристократичний стиль. Чотири ряди бруднуватих двоповерхових цегляних будинкiв свiтять вiкнами на крихiтний садочок, зарослий бур’яном, серед якого кiлька бляклих лаврових кущiв ведуть важку боротьбу з насиченим кiптявою повiтрям. Три позолочених кулi та брунатна вивiска, що висiла на розi з написом «Джабез Вiлсон», виведена бiлими лiтерами, вказували, що тут розташувалося пiдприемство нашого рудого клiента.

Шерлок Холмс зупинився перед дверима, спрямував на них очi, що яскраво поблискували з-пiд примружених повiк. Потiм повiльно пiшов вулицею, згодом повернувся до рогу, уважно вдивляючись у будинки. Перед позичковою касою вiн разiв зо три сильно луснув цiпком по брукiвцi, потiм пiдiйшов до дверей i постукав. Дверi негайно ж вiдчинив кмiтливий, чисто поголений юнак, котрий запросив нас увiйти.

– Дякую, – сказав Холмс. – Я хотiв лише спитати, як пройти звiдси на Стренд.

– Третiй поворот праворуч, четвертий лiворуч, – миттю вiдповiв помiчник мiстера Вiлсона й зачинив дверi.

– Але ж i спритник! – зауважив Холмс, коли ми знову рушили вулицею. – Вважаю, що за спритнiстю вiн займае четверте мiсце в Лондонi, а за хоробрiстю, мабуть, навiть трете. Я про нього дещо знаю.

– Можливо, – доклався я, – помiчник мiстера Вiлсона вiдiграе важливу роль у цiй Спiлцi рудих. Упевнений, ви питали дорогу лише для того, щоб поглянути на нього.

– Не на нього.

– А на що ж тодi?

– На його колiна.

– І що побачили?

– Те, що й очiкував.

– А навiщо ж гримали по брукiвцi?

– Любий докторе, зараз час для спостережень, а не для балачок. Ми – розвiдники у ворожому таборi. Нам вдалося дещо дiзнатися про Кобург-сквер. Тепер обстежуемо вулицi, якi прилягають до неi з iншого боку.

Рiзниця мiж Кобург-сквер i тим, що ми побачили, коли завернули за рiг, була настiльки ж великою, як рiзниця мiж картиною та ii зворотним боком. За рогом проходила одна з головних артерiй мiста, що з’еднуе Сiтi з пiвнiччю та заходом. Ця велика вулиця була сповнена екiпажами, що рухалися двома потоками праворуч i лiворуч, а на тротуарах чорнiли роi пiшоходiв. Дивлячись на ряди прекрасних крамниць i розкiшних офiсiв, важко було собi уявити, що позаду цих самих будинкiв розташована така убога, безлюдна площа.

– Дозвольте менi роздивитися, – попросив Холмс, зупинившись на розi й уважно розглядаючи кожен будинок, один за одним. – Хочу запам’ятати розташування будiвель. Вивчення Лондона – моя пристрасть… Спочатку знаходиться тютюновий магазин Мортiмера, пiсля нього – газетна крамничка, далi – Кобурзьке вiддiлення «Мiського та примiського банку», далi – вегетарiанський ресторан, ще далi – депо фiакрiв Мак-Ферлейна. А там уже наступний квартал… Ну, докторе, свое ми зробили! Тепер можемо трохи розважитися: канапка, горнятко кави – i в краiну скрипок, де все солодке, млосне та гармонiйне, де немае рудих клiентiв, котрi докучають нам головоломками.

Мiй приятель пристрасно захоплювався музикою. Вiн був не лише дуже здiбним виконавцем, але й неабияким композитором. Весь вечiр просидiв у крiслi, цiлком щасливий, легко ворушачи довгими тонкими пальцями в такт музицi: його м’яко усмiхнене обличчя, його вологi, затуманенi очi нiчим не нагадували Холмса-детектива, безжалiсного хитрого Холмса, переслiдувача бандитiв. Його дивовижний характер складався з двох стрижнiв. Менi часто спадало на гадку, що його приголомшлива своею точнiстю проникливiсть народилася в боротьбi з поетичною задумою, яка становила основну рису цього чоловiка. Вiн постiйно переходив вiд цiлковитоi розслабленостi до надзвичайноi енергiйностi. Я вже добре знав, iз яким бездумним спокоем вiн вiддавався своiм iмпровiзацiям i нотам вечорами. Але коли мисливська пристрасть раптово охоплювала детектива, властива йому блискуча сила мислення наростала до ступеня iнтуiцii, i люди, незнайомi з його методою, починали вважати, що перед ними не людина, а якась надприродна iстота. Спостерiгаючи за ним у Сент-Джеймс-холi й помiтивши, з якою повнотою його душа вiддаеться музицi, я вiдчував, що тим, за ким вiн полюе, буде непереливки.

– Ви, докторе, збираетеся, звiсно, йти додому, – сказав вiн, коли концерт скiнчився.

– Додому, куди ж iще?

– А менi ще треба залагодити одну справу, яка забере в мене три-чотири години. Ця подiя на Кобург-сквер – дуже серйозна рiч.

– Серйозна?

– Там готуеться великий злочин. У мене е всi пiдстави вважати, що ми ще встигнемо йому запобiгти. Але все ускладнюеться через те, що сьогоднi субота. Увечерi менi може знадобитися ваша допомога.

– О котрiй годинi?

– Десь о десятiй, не ранiше.

– Рiвно о десятiй буду на Бейкер-стрит.

– Красно дякую. Майте на увазi, докторе, що справа буде небезпечна. Вiзьмiть iз собою свiй армiйський револьвер.

Вiн помахав менi рукою, круто обернувся й миттю зник у натовпi.



Я не вважаю себе дурнiшим за iнших, але завжди, коли маю справу з Шерлоком Холмсом, мене гнiтить важке усвiдомлення власноi тупостi. Адже я чув i бачив те саме, що й вiн, однак, судячи з його слiв, вiн знае та розумiе не лише те, що трапилося, але й те, що буде далi, менi ж уся ця справа, як i ранiше, видаеться незрозумiлим безглуздям.

Дорогою додому я знову пригадав усю надзвичайну розповiдь рудого переписувача «Британськоi енциклопедii», нашi вiдвiдини Кобург-сквер i тi зловiснi слова, якi Холмс сказав менi на прощання. Що означае ця нiчна експедицiя та для чого потрiбно, щоб я прийшов озброеним? Куди ми вирушимо з ним i що доведеться робити? Холмс натякнув, що безбородий помiчник власника позичковоi каси – вельми небезпечна особа, здатна на великi злочини.

Я з усiх сил намагався розгадати цi загадки, але в мене нiчого не вийшло, тому вирiшив чекати ночi, яка мала пояснити менi все.

О чверть на десяту я вийшов iз дому i, пройшовши Гайд-парком, через Оксфорд-стрит, опинився на Бейкер-стрит. Бiля пiд’iзду стояли два кеби, i, увiйшовши до передпокою, я почув гомiн голосiв. Застав у Холмса двох людей. Детектив жваво бесiдував iз ними. Одного я знав – це був Пiтер Джонс, офiцiйний агент полiцii; iнший був довготелесий, худий, похмурий чоловiк у блискучому цилiндрi та гнiтюче бездоганному смокiнгу.

– Тепер уже всi е! – оголосив Холмс, застiбаючи матроську куртку й беручи з полицi мисливський стек iз важким держаком. – Ватсоне, ви, здаеться, знайомi з мiстером Джонсом iз Скотленд-Ярду? Дозвольте представити вас мiстеровi Меррiвезеру. Мiстер Меррiвезер також вiзьме участь у нашiй нiчнiй пригодi.

– Як бачите, докторе, ми з мiстером Холмсом знову полюемо разом, – озвався Джонс зi своiм звичним пихатим i поблажливим виглядом. – Наш приятель – безцiнний чоловiк. Але на самому початку ловiв йому потрiбна допомога старого гончака для переслiдування звiра.

– Боюся, що ми вполюемо не звiра, а качку, – похмуро зауважив мiстер Меррiвезер.

– Можете цiлком довiритися мiстеровi Холмсу, сер, – з повагою промовив агент полiцii. – У нього своi власнi улюбленi методи, якi, дозволю собi зауважити, дещо абстрактнi та фантастичнi, але, однак, дають блискучi результати. Маю визнати, що бували випадки, коли вiн мав рацiю, а офiцiйна полiцiя – нi.

– Якщо вже ви так кажете, мiстере Джонс, отже, все гаразд, – хитро прижмурився незнайомець. – І все ж, зiзнаюся, менi шкода, що сьогоднi не доведеться зiграти мою звичну партiю в робер. Це перший суботнiй вечiр за двадцять сiм рокiв, який я проведу без карт.

– У сьогоднiшнiй грi ставка бiльша, нiж у ваших картярських iграх, – зауважив Шерлок Холмс, – i сама гра цiкавiша. Ваша ставка, мiстере Меррiвезер, – тридцять тисяч фунтiв стерлiнгiв. А ваша ставка, Джонсе, – людина, котру ви давно хочете спiймати.

– Джон Клей – убивця, злодiй, грабiжник i шахрай, – зазначив Джонс. – Вiн iще молодий, мiстере Меррiвезер, а вже найметкiший злодiй у краiнi: нi на кого iншого я не одягнув би кайданки так охоче, як на нього. Вiн надзвичайна людина, цей Джон Клей. Його дiд був герцогом, сам вiн навчався в Ітонi й Оксфордi. Його мозок такий самий витончений, як i його пальцi, i хоча ми на кожному кроцi натикаемося на його слiди, вiн досi залишаеться невловимим. На цьому тижнi вiн обкраде когось у Шотландii, а наступного вже збирае грошi на будiвництво дитячого притулку в Корнуеллi. Я ганяюся за ним уже кiлька рокiв, а ще жодного разу його не бачив.

– Сьогоднi вночi матиму честь вам його представити. Менi також доводилося разiв зо два натикатися на подвиги мiстера Джона Клея, i я цiлком згоден iз вами, що вiн наймайстернiший злодiй у краiнi… Вже одинадцята година, i нам час виступати. Ви двое iдьте першим кебом, а ми з Ватсоном поiдемо другим.

Пiд час нашоi довгоi поiздки Шерлок був не надто товариський: сидiв вiдкинувшись i насвистував мелодii, якi сьогоднi почув на концертi. Ми iздили нескiнченною плутаниною освiтлених вулиць, поки нарештi не дiсталися до Фаррiнгтон-стрит. – Тепер уже зовсiм близько, – заспокоiв мiй приятель. – Меррiвезер – директор банку, який особисто зацiкавлений в усiй справi. Джонс також нам знадобиться. Вiн хороший хлопець, хоча нiчого не тямить у своiй професii. Втiм, у нього е одна безперечна чеснота: вiн вiдважний, як бульдог, i чiпкий, як рак. Якщо схопить когось своею клешнею, то вже не випустить… Ми приiхали. Ось i вони.

Ми знову зупинилися на тiй самiй люднiй i жвавiй вулицi, де були вранцi. Заплативши вiзникам i слiдуючи за мiстером Меррiвезером, ми увiйшли в якийсь вузький коридор i прошмигнули в бiчнi дверцята, якi вiн вiдiмкнув для нас. За дверцятами виявився iнший коридор, дуже короткий. В кiнцi коридору були масивнi залiзнi дверi. Вiдчинивши iх, ми спустилися кам’яними схiдцями гвинтових сходiв i пiдiйшли до ще одних дверей, настiльки ж важких. Мiстер Меррiвезер зупинився, щоб засвiтити лiхтар, i повiв нас темним коридором, що пахнув землею. Минувши ще однi дверi, ми опинилися у великому склепi чи льосi, заставленому кошиками та важкими скринями.

– Згори проникнути сюди ой як не легко, – зауважив Холмс, пiднявши лiхтар й оглянувши стелю.

– Знизу також, – додав мiстер Меррiвезер, грюкнувши цiпком по плитах, якими була викладена пiдлога. – Хай йому грець, звук такий, нiби там порожнеча! – вигукнув вiн iз подивом.

– Змушений попросити вас не галасувати, – сердито буркнув Холмс. – Через вас уся наша експедицiя може закiнчитися невдало. Будьте люб’язнi, сядьте на одну з цих скринь i не заважайте.

Солiдний мiстер Меррiвезер iз ображеним виглядом сiв на кошика, а Холмс опустився на колiна й за допомогою лiхтаря та лупи взявся вивчати щiлини мiж плитами. За кiлька секунд, задоволений результатами свого дослiдження, вiн пiднявся й сховав лупу до кишенi.

– Маемо ще мiнiмум годину, – зауважив вiн, – бо вони навряд чи вiзьмуться за справу ранiше, нiж поважний лихвар засне. А от коли вiн засне, вони не гаятимуть нi хвилини, бо чим ранiше закiнчать роботу, тим бiльше часу матимуть для втечi… Ми перебуваемо, докторе, як ви, без сумнiву, вже здогадалися, у пiдвалах вiддiлення одного з найбагатших лондонських банкiв. Мiстер Меррiвезер – голова правлiння банку. Вiн пояснить нам, що змушуе найзухвалiших злочинцiв саме зараз iз особливою увагою ставитися до цих пiдвалiв.

– Ми зберiгаемо тут наше французьке золото, – пошепки сказав директор. – Ми вже мали ряд попереджень, що буде здiйснено спробу його вкрасти.

– Ваше французьке золото?

– Атож. Кiлька мiсяцiв тому нам знадобилися додатковi кошти, i ми позичили тридцять тисяч наполеондорiв у банку Францii. Але нам навiть не довелося розпаковувати цi грошi, i вони досi лежать у наших пiдвалах. Кошик, на якому я сиджу, мiстить двi тисячi наполеондорiв, поскладаних мiж аркушами свинцевого паперу. Рiдко в одному вiддiленнi банку тримають стiльки золота, скiльки зберiгаеться в нас зараз. Якимось чином про це дiзналися, i це змушуе директорiв напружитися.

– Маете всi пiдстави для неспокою, – озвався Холмс. – Ну, нам час приготуватися. Вважаю, що впродовж найближчоi години все буде скiнчено. Доведеться, мiстере Меррiвезер, прикрити цей лiхтар чимось темним…

– І сидiти в темрявi?

– Боюся, що так. Я прихопив колоду карт, щоб ви могли зiграти свою партiю в робер, адже нас тут якраз четверо. Але бачу, що дii ворога зайшли настiльки далеко, що залишити тут свiтло було б ризиковано. До того ж нам треба помiнятися мiсцями. Вони вiдчайдухи й, хоча ми нападемо на них раптово, можуть заподiяти нам чимало лиха, якщо не будемо обережнi. Я стану за цим кошиком, а ви сховайтеся за тими. Коли я спрямую на грабiжникiв свiтло, хапайте iх. Якщо вчинять стрiлянину, Ватсоне, стрiляйте в них без вагань.

Я поклав свiй заряджений револьвер на вiко дерев’яноi скринi, а сам зачаiвся за нею. Холмс накрив лiхтар i залишив нас у цiлковитiй пiтьмi. Запах нагрiтого металу нагадував нам, що лiхтар не згасили й що свiтло готове спалахнути будь-якоi митi. Моi нерви, напруженi вiд очiкування, були придушенi цiею раптовоi темрявою та цiею холодною вогкiстю пiдземелля.

– Для втечi вони мають лише один шлях – назад, через будинок на Кобург-сквер, – прошепотiв Холмс. – Сподiваюся, ви зробили те, про що я вас просив, Джонсе?

– Інспектор i два офiцери чекають iх бiля головного входу.

– Отже, ми заткнули всi дiрки. Тепер залишаеться лише мовчати та чекати.

Як повiльно тягнувся час! По сутi, минула всього година з чвертю, а менi здавалося, що нiч уже скiнчилася i надворi свiтае. Моi ноги втомилися й затерпли, оскiльки я боявся навiть ворухнутися, нерви були напнутi. І раптом я помiтив мерехтiння свiтла внизу. Спочатку це була слабка iскра, що промайнула в просвiтi мiж плитами пiдлоги. Незабаром вона перетворилася на жовту смужку. Потiм без жодного шуму в пiдлозi з’явився отвiр, а посеред освiтленого простору – рука – бiла, жiночна, – яка начебто намагалася намацати якийсь предмет. Упродовж хвилини ця рука з рухомими пальцями стримiла з пiдлоги. Потiм вона зникла так само раптово, як виникла, i все знову занурилося в пiтьму. Лише крiзь вузеньку щiлину мiж двома плитами пробивалося слабке свiтло.

Однак за мить одна iз широких бiлих плит перекинулася з рiзким скрипiнням, i на ii мiсцi опинилася глибока квадратна яма, з якоi линуло свiтло лiхтаря. Над ямою з’явилося гладко поголене хлоп’яче обличчя; невiдомий пильно поглянув навсiбiч: двi руки вперлися в край отвору; плечi пiднялися з ями, потiм пiднявся й увесь тулуб; колiно вперлося в пiдлогу. За мить незнайомець уже стояв на пiдлозi бiля ями на повний зрiст та допомагав вилiзти своему товаришевi, такому ж маленькому та гнучкому, iз блiдим обличчям i з кучмою яскраво-рудого волосся.

– Все гаразд, – прошепотiв вiн. – Стамеску й лантухи маеш?.. Дiдько! Стрибай, Арчi, стрибай, а я вже дам собi раду.

Шерлок Холмс схопив його за комiр. Другий злодiй прошмигнув у нору; Джонс намагався його затримати, але, мабуть, без успiху: я почув трiск матерii, що рветься. У свiтлi лiхтаря блиснуло дуло револьвера, але Холмс мисливським стеком хльоснув свого бранця по руцi, i револьвер iз дзенькотом упав на кам’яну пiдлогу.

– Марно, Джоне Клею, – сказав Холмс м’яко. – Ви не маете жодних шансiв.

– Бачу, – вiдповiв той зовсiм спокiйно. – Але товаришевi моему вдалося втекти, i ви спiймали лише полу його пiджака.

– Трое людей чекають його за дверима, – запевнив Холмс.

– То он воно як! Чисто спрацьовано! Вiтаю.

– А я вас. Ваша вигадка з рудими дуже оригiнальна та вдала.

– Зараз ви побачите свого приятеля, – озвався Джонс. – Вiн краще вмiе пiрнати в нори, нiж я. А тепер я одягну на вас кайданки.

– Заберiть своi бруднi руки, будь ласка! Не чiпайте мене! – верескнув наш бранець пiсля того, як на нього одягнули наручники. – Можливо, ви й не знаете, що в менi тече королiвська кров. Будьте люб’язнi називати мене «сер» i казати менi «будь ласка», коли звертаетеся до мене.

– Дуже добре, – усмiхнувся Джонс. – Будь ласка, сер, пiдiймiться нагору й будьте ласкавi сiсти в кеб, який вiдвезе вашу свiтлiсть у полiцiю.

– Оце вже краще, – спокiйно зазначив Джон Клей.

Церемонно вклонившись, вiн безтурботно пiшов пiд наглядом детектива.

– Мiстере Холмс, – Меррiвезер вивiв нас iз комори, – навiть не знаю, як наш банк зможе вiддячити вам за цю послугу. Вам вдалося запобiгти найбiльшiй крадiжцi.

– Я мав своi власнi порахунки з мiстером Джоном Клеем, – вiдмахнувся Холмс. – Витрати на сьогоднiшню справу були незначнi, i ваш банк безумовно вiдшкодуе iх менi, хоча, по сутi, я вже нагороджений тим, що пережив едину в своему родi пригоду та почув чудову оповiдку про Спiлку рудих…



– Бачте, Ватсоне, – пояснив менi Шерлок Холмс рано вранцi, коли ми сидiли з ним на Бейкер-стрит за склянкою вiскi iз содовою, – менi з самого початку було ясно, що единою метою цього фантастичного оголошення про Спiлку рудих i переписування «Британськоi енциклопедii» може бути лише усунення з дому не надто розумного лихваря на кiлька годин щодня. Спосiб, який вони вибрали, звiсно, курйозний, однак завдяки йому вони цiлком домоглися свого. Весь цей план, без сумнiву, з’явився в головi Клея через колiр волосся його спiльника. Чотири фунти на тиждень слугували для Вiлсона приманкою, а що таке чотири фунти для тих людей, якi розраховували отримати тисячi! Вони помiстили в газетi оголошення. Один шахрай орендував тимчасовий офiс, iнший умовив свого господаря сходити туди, й обое отримали можливiсть щоранку користуватися його вiдсутнiстю. Тiльки-но я почув, що помiчник вдовольняеться половиною платнi, то зрозумiв, що для цього в нього е поважнi причини.

– А як ви здогадалися про iхнiй задум?

– Пiдприемство нашого рудого клiента – незначне, у всьому примiщеннi немае нiчого такого, заради чого варто було б затiвати таку складну гру. Отже, вони мали на увазi щось, що перебувае за його межами. Що це може бути? Я згадав про пристрасть помiчника до фотографii, про те, що вiн зловживае цiею звичкою, щоб для чогось лазити в льох. Льох! Ось iнший кiнець заплутаноi нитки. Я докладно розпитав Вiлсона про цього таемничого помiчника й збагнув, що маю справу з одним iз найбезжальнiших i найзухвалiших злочинцiв Лондона. Вiн щось робить у льосi, щось складне, бо йому доводиться працювати там по кiлька годин щодня впродовж двох мiсяцiв. Чим же вiн може там займатися? Тiльки одним: копанням ями, що веде до якоiсь iншоi будiвлi. Дiйшовши такого висновку, я закликав вас i вирушив ознайомитися з тим мiсцем, де це все вiдбуваеться. Ви були дуже здивованi, коли я луснув цiпком по брукiвцi. Я ж хотiв дiзнатися, куди прокладають рiв – перед фасадом чи позаду. Виявилося, що не перед фасадом. Я подзвонив. Як i очiкував, менi вiдчинив помiчник. У нас уже бували з ним певнi сутички, але ми нiколи не бачили один одного в обличчя. Та й цього разу я йому в обличчя не зазирав. Хотiв лише побачити його колiна. Ви могли б i самi помiтити, якi вони в нього були бруднi, зiм’ятi, протертi. Вони свiдчили про багато годин, проведених за копанням ями. Залишалося лише з’ясувати, куди саме вiн копав. Я завернув за рiг, побачив вивiску «Мiського та примiського банку» i зрозумiв, що завдання виконане. Коли пiсля концерту ви вирушили додому, я поiхав до Скотленд-Ярду, а звiдти – до голови правлiння установи.

– А звiдки ви дiзналися, що вони спробують грабувати саме цiеi ночi? – спитав я.

– Зачинивши офiс Спiлки рудих, вони наче повiдомляли, що бiльше не мають потреби у вiдсутностi мiстера Джабеза Вiлсона, – iншими словами, iхнiй пiдкоп готовий. Було ясно, що вони спробують скористатися ним якнайшвидше, адже, по-перше, пiдкоп можуть виявити, а по-друге, золото можуть перевезти в iнше мiсце. Субота iм особливо зручна, бо вона дае iм зайву добу для втечi. На пiдставi всiх цих мiркувань я дiйшов висновку, що вони здiйснять спробу пограбування цiеi ночi.

– Вашi мiркування просто чудовi! – вигукнув я в щирому захопленнi. – Ви створили такий довгий ланцюг, i кожна ланка в ньому бездоганна.

– Цей випадок врятував мене вiд гнiтючоi нудьги, – позiхнув Шерлок Холмс. – На жаль, вiдчуваю, що вона знову починае докучати менi! Усе мое життя – суцiльне зусилля уникнути сумноi одноманiтностi наших життевих буднiв. Маленькi загадки, якi часом розгадую, допомагають менi досягнути цiеi мети.

– Ви справжнiй добродiй людства, – зауважив я.

Холмс стенув плечима:

– Мабуть, я й справдi можу чимось прислужитися. L’homme c’est rien – l’oeuvre c’est tout[2 - L’homme c’est rien – l’oeuvre c’est tout (франц.) – людина – нiщо, робота – все.], як писав Гюстав Флобер у листi до Жорж Санд.




Таемниця Боскомськоi долини


Одного ранку, коли ми з дружиною снiдали, покоiвка подала менi телеграму вiд Шерлока Холмса: «Чи не могли б ви звiльнитися на два днi? Викликаний на захiд Англii зв’язку трагедiею Боскомськiй долинi. Буду радий якщо приеднаетеся до мене. Повiтря пейзаж чудовi. Виiздiть Паддiнгтона 11.15».

– Ти поiдеш? – поцiкавилася дружина, ласкаво поглянувши на мене.

– Навiть не знаю. Нинi маю дуже багато пацiентiв…

– О, Анструзер iх прийме! Останнiм часом ти маеш стомлений вигляд. Поiздка пiде тобi на користь. І ти завжди так цiкавишся справами, що iх розслiдуе Шерлок Холмс.

Мiй досвiд табiрного життя в Афганiстанi мав принаймнi ту перевагу, що я став загартованим i завжди готовим до подорожi мандрiвником. Речей мав зовсiм небагато, тому сiв зi своею валiзою в кеб набагато ранiше, нiж розраховував, i помчав на Паддiнгтонський вокзал.

Шерлок Холмс походжав на платформi в сiрому дорожньому плащi та суконнiй кепцi, якi робили його високу худорляву постать ще худiшою та вищою.

– Дуже добре, що ви прибули сюди, Ватсоне, – сказав вiн. – Зовсiм iнша рiч, коли поруч зi мною людина, на котру можна беззастережно покластися. Мiсцева полiцiя або нiчого не робить, або йде хибним слiдом. Займiть два кутових мiсця, а я вiзьму квитки.

Ми сiли в купе. Холмс узявся читати газети, якi принiс iз собою, читав, вiдволiкаючись, аби занотувати щось та обмiркувати.

Так ми доiхали до Редiнга. Несподiвано детектив зiм’яв усi часописи в один величезний згорток i закинув його на багажну сiтку.

– Ви щось чули про цю справу? – спитав вiн.

– Анi слова. Я кiлька днiв не розгортав газети.

– Лондонська преса не подавала занадто докладних звiтiв. Я щойно переглянув усi свiжi часописи, щоб ознайомитися з подробицями. Це, здаеться, один iз тих простих випадкiв, якi виявляються надзвичайно складними.

– Звучить дещо парадоксально.

– Але це свята правда. Винятковiсть майже завжди дае ключ до розгадки таемницi. Чим простiший злочин, тим його важче розкрити… Як би там не було, у цьому випадку е дуже серйознi пiдозри проти сина убитого.

– Отже, це вбивство?

– Ну, так вважають. Я не беруся нiчого стверджувати, поки не ознайомлюся зi справою особисто. Кiлькома словами поясню вам стан речей, яким вiн менi видаеться… Боскомська долина – це сiльська мiсцевiсть неподалiк вiд Росса, що в Герфордширi. Найбiльший землевласник у тих краях – мiстер Джон Тернер. Вiн заробив своi статки в Австралii та кiлька рокiв тому повернувся на батькiвщину. Одну зi своiх ферм, Гезерлi, вiн вiддав в оренду такому собi мiстеровi Чарльзу Мак-Картi, також колишньому австралiйцю. Вони познайомилися в колонiях, i нiчого дивного не було в тому, що, переiхавши на нове мiсце, вони оселилися якомога ближче один до одного. Тернер, правда, був заможнiшим, тому Мак-Картi став його орендарем, але вони, мабуть, залишилися друзями. Мак-Картi мав вiсiмнадцятилiтнього сина-одинака, а в Тернера була едина донька такого ж вiку, дружини ж обох померли. Вони, здавалося, уникали товариства англiйських родин i жили усамiтнено, хоча Мак-Картi любив спорт i часто бував на кiнських перегонах. У Мак-Картi працювали слуга та покоiвка. А Тернер мав велике господарство та принаймнi з пiвдюжини слуг. Ось i все, що менi вдалося дiзнатися про обидвi родини. А тепер – про саму подiю.

Третього червня, тобто минулого понедiлка, Мак-Картi вийшов зi свого будинку в Гезерлi годинi о третiй i попрямував до Боскомського ставка – невеликого озера, яке утворив струмок, що протiкае Боскомською долиною. Вранцi вiн iздив до Росса та повiдомив своему слузi, що дуже квапиться, бо о третiй годинi мае важливу зустрiч. З неi вiн не повернувся.

Вiд ферми Гезерлi до Боскомського ставка – чверть милi, i, коли вiн туди йшов, чоловiка бачили двое людей. По-перше, якась стара баба, ii iм’я не згадуеться в газетах, другим був Вiльям Кровдер, лiсник мiстера Тернера. Цi свiдки стверджують, що мiстер Мак-Картi йшов сам. Лiсник додае, що незабаром пiсля зустрiчi з мiстером Мак-Картi вiн побачив i його сина – Джеймса Мак-Картi, який iшов iз рушницею. Свiдок запевняе, що той слiдував за батьком тiею самою дорогою. Лiсник спочатку забув про цю зустрiч, але ввечерi, почувши про трагедiю, все згадав.

Обох Мак-Картi бачили й пiсля того, як лiсник Вiльям Кровдер розминувся з ними. Боскомський ставок оточений густим лiсом, а його берег зарiс очеретом. Донька сторожа Боскомського маетку Пейшенс Моран, юнка рокiв чотирнадцяти, збирала квiти в сусiдньому лiсi. Вона повiдомила, що бачила бiля озерця мiстера Мак-Картi та його сина. Було схоже, що вони люто сварилися. Дiвчина чула, як старший Мак-Картi обзивав сина, i бачила, як останнiй замахнувся на свого батька, нiби хотiв його вдарити. Дiвчину так налякала ця жахлива сцена, що вона втекла звiдти, кинулася додому та розповiла матерi, що в лiсi бiля ставка старий i молодий Мак-Картi затiяли сварку й що вона боiться, щоб справа не дiйшла до бiйки. Заледве вона встигла розповiсти це, як молодий Мак-Картi забiг у будинок i заявив, що знайшов у лiсi свого батька мертвим, i попросив сторожа допомогти. Вiн був дуже збуджений, без рушницi й капелюха, а на правiй руцi та рукавi мав плями вiд свiжоi кровi. Слiдуючи за ним, сторож пiдiйшов до мертвого тiла, що лежало на травi бiля води. Голову покiйника було розтрощено кiлькома ударами якимось важким i тупим знаряддям. Такi рани можна було завдати, наприклад, прикладом рушницi, яка належала синовi й лежала на травi за кiлька крокiв вiд тiла. Пiд тиском обставин юнака вiдразу ж заарештували. У вiвторок слiдство винесло вердикт: «навмисне вбивство»; у середу молодий Мак-Картi постав перед мировим суддею в Россi, i той вiдправив справу на розгляд суду присяжних. Такими е основнi факти, вiдомi слiдчому та полiцii.

– Важко навiть уявити собi прозорiшу справу, – зауважив я. – Якщо колись непрямi докази й вказували на злочинця, то це саме такий випадок.

– Непрямi докази дуже оманливi, – промовив Холмс у задумi, – вони прямiсiнько свiдчать про одне, але якщо ви здатнi уважно розглядати такi докази, то можете виявити, що насправдi вони дуже часто ведуть нас не до iстини, а в протилежний бiк. Правда, нинi справа остаточно обернулася проти цього юнака; не виключена й можливiсть, що вiн таки злочинець. Знайшлися, однак, люди, i серед них мiс Тернер, донька землевласника, котрi однаково не вiрять у його провину. Мiс Тернер запросила Лестрейда – можливо, ви його пам’ятаете? – для захисту пiдсудного. Лестрейд, котрий визнав захист занадто важким, передав його менi, й ось два джентльмени середнього вiку мчать на захiд зi швидкiстю п’ятдесят миль на годину замiсть того, щоб спокiйно снiдати вдома.

– Боюся, – зiтхнув я, – факти неспростовнi, й у вас будуть дуже обмеженi можливостi виграти цей процес.

– Нiщо не е настiльки оманливим, як очевиднi факти, – усмiхнувся Холмс. – Крiм цього, ми можемо випадково наштовхнутися на якiсь такi ж очевиднi факти, якi зовсiм неочевиднi для мiстера Лестрейда. Ви занадто добре мене знаете, щоб вирiшити, що це хизування. Я або скористаюся доказами, зiбраними Лестрейдом, або й зовсiм iх вiдкину, бо вiн сам абсолютно не спроможний скористатися ними чи принаймнi iх збагнути. Узяти хоча б перший-лiпший приклад: менi цiлком зрозумiло, що вiкна у вашiй спальнi – з правого боку, але я далеко не впевнений, чи помiтив би мiстер Лестрейд такий очевидний факт.

– Але як, звiдки…

– Мiй любий друже, я вас добре знаю. Знаю й вашу вiйськову охайнiсть. Голитеся щоранку й у цю пору року – при сонячному свiтлi. Але лiва частина вашого обличчя виголена гiрше за праву, чим лiвiше – тим гiрше, доходячи нарештi до повноi неохайностi. Цiлком очевидно, що ця частина обличчя у вас гiрше освiтлена, нiж iнша. Не можу собi уявити, щоб людина з вашими звичками змирилася з погано поголеною щокою, дивлячись у дзеркало при нормальному освiтленнi. Я подаю це лише як простий приклад спостережливостi й умiння робити висновки. У цьому й полягае мое ремесло, i цiлком можливо, що воно знадобиться нам у майбутньому розслiдуваннi. Є одна або двi незначнi деталi, якi стали вiдомими пiд час допиту. Вони заслуговують на окрему увагу.

– І про що йдеться?

– Виявляеться, молодого Мак-Картi заарештували не вiдразу, а дещо пiзнiше, коли вiн уже повернувся на ферму Гезерлi. Полiцiйний iнспектор заявив, що вiн заарештований, а юнак вiдповiв, що це його нiтрохи не дивуе, бо вiн однаково заслуговуе на покарання. Його фраза справила належний ефект – зникли останнi сумнiви, якi, можливо, ще залишалися в слiдчого.

– Це було зiзнання! – вигукнув я.

– Нi, бо потiм вiн заявив про повну вiдсутнiсть своеi вини.

– Пiсля пекельно вагомих доказiв це звучить пiдозрiло.

– Навпаки, – заперечив Холмс, – це единий проблиск, який я тепер бачу серед хмар. Адже вiн не може не знати, якi вагомi пiдозри вказують на нього. Якби вiн прикинувся здивованим або обуреним при звiстцi про арешт, це здалося б менi напрочуд пiдозрiлим, бо таке здивування або обурення були б зовсiм нещирi в обставинах, що склалися. Така поведiнка якраз i свiдчила б про його нещирiсть. Невибаглива поведiнка парубка в мить арешту свiдчить або про його повну невиннiсть, або, навпаки, викривае його неабияке самовладання та витримку. Що ж стосуеться його вiдповiдi, що вiн заслуговуе арешту, це також цiлком природно, якщо згадати, що вiн настiльки забув про свiй синiвський обов’язок, що облаяв батька та навiть, як стверджуе дiвчинка, – а ii свiдчення дуже важливi – замахнувся на нього. Вiдповiдь парубка, що свiдчить про каяття та про докори сумлiння, я вважаю швидше ознакою незiпсованостi, нiж доказом злочинних намiрiв.

Я похитав головою.

– Багатьох повiсили на шибеницi й без таких важких доказiв, – зауважив я.

– Це правда. І серед них було багато невинних.

– Якi ж пояснення самого юнака?

– Не надто оптимiстичнi для його захисникiв, хоча е один чи два позитивних пункти. Ви знайдете це тут, можете собi почитати.

Вiн витягнув зi своеi теки кiлька мiсцевих гартфордширських газет, погортав i вказав на рядки, в яких нещасний парубок дае пояснення всьому, що сталося. Я сiв у кутку купе й почав уважно читати. Ось що там було написано:

«Потiм викликали мiстера Джеймса Мак-Картi, единого сина покiйного. Вiн дав наступнi свiдчення:

«Упродовж трьох днiв я не був удома, бо перебував у Бристолi й повернувся якраз уранцi минулого понедiлка, третього числа. Коли я приiхав, батька вдома не було, а покоiвка сказала, що вiн поiхав до Росса з Джоном Коббом, конюхом. Незабаром пiсля мого приiзду я почув скрип колiс його екiпажу i, визирнувши з вiкна, побачив, що вiн хутко забрався з двору, але я не знав, у якому напрямку вiн пiде. Потiм я взяв свою рушницю i вирiшив пройтися до Боскомського ставка, щоб оглянути пустир, на якому оселилися кролики, вiн розташований на протилежному березi озера. Дорогою я зустрiв Вiльяма Кровдера, лiсничого, як вiн уже повiдомляв у своiх свiдченнях; проте вiн помиляеться, вважаючи, що я наздоганяв батька. Менi й на гадку не спадало, що батько йде попереду. Коли я був приблизно за сто крокiв вiд ставка, то почув вигук «Коу!», яким я i мiй батько зазвичай закликали один одного. Я вiдразу ж побiг уперед i побачив, що вiн стоiть бiля самого ставу. Батько, мабуть, дуже здивувався, помiтивши мене, i досить брутально спитав, чого менi тут треба. Бесiда дiйшла до дуже рiзких слiв, мало не до бiйки, бо мiй батько був людиною вкрай запальною. Зрозумiвши, що вiн утрачае самовладання, я вважав за краще пiти геть вiд нього й подався до ферми Гезерлi. Не пройшов я й пiвтораста крокiв, як почув позаду нелюдський зойк, що холодив душу i змусив мене побiгти назад. Я побачив розпростертого на землi батька; на його головi зяяли жахливi рани, i в ньому ледь жеврiло життя. Рушниця випала з моiх рук, я пiдняв голову батька, але майже тiеi самоi митi вiн помер. Кiлька хвилин я стояв на колiнах бiля мерця, потiм пiшов до сторожа мiстера Тернера просити його допомоги. Будинок слуги був ближчим за iншi. Повернувшись на зойк батька, я нiкого бiля нього не побачив, тож не маю уявлення, хто б мiг його вбити. Його мало хто знав, бо вдачу вiн мав дещо замкнуту й непривiтну. Але все ж, наскiльки я знаю, справжнiх ворогiв вiн таки не мав.

Коронер. Чи ваш батько повiдомив вам щось перед смертю?

Свiдок. Вiн пробурмотiв кiлька слiв, але я змiг вловити лише щось схоже на «щур».

Коронер. Що це означае, як ви гадаете?

Свiдок. Гадки не маю. Мабуть, вiн марив.

Коронер. Що стало причиною вашоi останньоi сварки?

Свiдок. Я волiв би промовчати про це.

Коронер. На жаль, я змушений наполягти на вiдповiдi.

Свiдок. А я не можу вiдповiсти на це запитання. Запевняю, що наша розмова не мала жодного стосунку до жахливоi трагедii, яка сталася пiзнiше.

Коронер. Це вирiшуватиме суд. Зайве пояснювати вам, що небажання вiдповiдати лише нашкодить вам, коли ви постанете перед виiзною сесiею суду присяжних.

Свiдок. І все ж я не буду вiдповiдати.

Коронер. Вочевидь, вигуком «Коу!» ви з батьком завжди закликали один одного?

Свiдок. Авжеж.

Слiдчий. Як же могло статися, що вiн подав умовний знак iще до того, як вас побачив, i навiть до того, як дiзнався, що ви повернулися з Бристолю?

Свiдок (дуже збентежений). Навiть не здогадуюся.

Присяжний засiдатель. Чи не впало вам у вiчi щось пiдозрiле, коли ви прибiгли на зойк i знайшли батька смертельно пораненим?

Свiдок. Та нi, нiчого особливого.

Коронер. Що хочете цим сказати?

Свiдок. Я був такий схвильований i наляканий, коли вибiг iз лiсу, що мiг думати лише про батька, бiльше нi про що. Усе ж у мене було нечiтке враження, що в ту мить щось лежало на землi лiворуч вiд мене. Менi здалося, що якийсь сiрий одяг, можливо, коц. Коли я звiвся на ноги й захотiв розглянути цю рiч, ii вже не було.

– Вважаете, що вона зникла до того, як ви пiшли по допомогу?

– Атож, зникла.

– Чи не могли б ви сказати, що ж це було?

– Нi, у мене просто з’явилося вiдчуття, що там щось лежить.

– Далеко вiд убитого?

– Крокiв за десять.

– А на якiй вiдстанi вiд лiсу?

– Приблизно на такiй самiй.

– Отже, ця рiч лежала на вiдстанi менше двадцяти крокiв вiд вас, коли вона зникла?

– Авжеж, але я обернувся до неi спиною».

Цим закiнчуеться допит свiдка».



– Менi ясно, – сказав я, поглянувши на газетний стовпчик, – що наприкiнцi допиту слiдчий був зовсiм безжалiсний до молодого Мак-Картi. Вiн вказав, i не без пiдстав, на протирiччя в свiдченнях про те, що батько покликав сина, не знаючи про його присутнiсть, а також на вiдмову передати змiст його розмови з батьком, потiм на дивне пояснення останнiх слiв умираючого. Усе це, як зауважив слiдчий, дуже шкодить синовi.

Холмс потягнувся на зручному диванi й з усмiшкою зауважив:

– Ви з коронером страждаете на один i той самий недолiк: вiдкидаете все позитивне, що е у свiдченнях парубка. Невже ви не бачите, що приписуете йому то занадто багато, то занадто мало уяви? Занадто мало – якщо вiн не мiг вигадати такоi причини сварки, яка завоювала б йому симпатii присяжних; i занадто багато – якщо вiн мiг дiйти до такоi вигадки, як згадка вмираючого про пацюка та пригода зi зниклим одягом. Нi, сер, я дотримуватимуся тiеi точки зору, що все, сказане хлопцем, – правда. Подивимося, до чого ця гiпотеза нас приведе. А тепер я займуся своiм кишеньковим Петраркою. Поки ми не прибудемо на мiсце подii – про цю справу анiчичирк. Наш другий снiданок у Свiндонi. Гадаю, що ми приiдемо туди десь за двадцять хвилин.

Було близько четвертоi години, коли ми, оминувши чарiвну Страудську долину та широкий блискучий Северн, нарештi опинилися в милому маленькому провiнцiйному мiстечку Росс. Акуратний, схожий на тхора чоловiчок, дуже стриманий, iз хитрими оченятами, чекав нас на платформi. Хоча вiн був у коричневому порохiвнику i в чоботях, якi вважав придатними для сiльськоi мiсцевостi, я без труднощiв упiзнав у ньому Лестрейда зi Скотленд-Ярду. З ним ми доiхали до «Гiрфорд Армз», де нам забронювали номери.

– Я замовив карету, – заявив Лестрейд за горнятком чаю. – Адже знаю вашу дiяльну натуру. Ви ж доти не можете заспокоiтися, доки не потрапите на мiсце злочину.

– Це дуже чемно з вашого боку, – похвалив Холмс. – Але тепер усе залежить вiд стрiлок барометра.

Лестрейд дуже здивувався.

– Не зовсiм зрозумiв вашу думку, – зiзнався вiн.

– Якi стрiлки барометра? Двадцять дев’ять, вiтру немае, на небi нi хмаринки – дощу не буде. А я маю цiлу пачку цигарок, якi треба викурити. До того ж диван тут набагато кращий за звичайну гидоту сiльських заiздiв. Сподiваюся, що менi не вдасться скористатися цiею каретою сьогоднi ввечерi.

Лестрейд поблажливо усмiхнувся.

– Ви, звiсно, вже дiйшли якогось висновку, прочитавши газетнi звiти, – сказав вiн. – Справа ця ясна, як божий день, i чим глибше в неi пiрнаеш, тим яснiшою вона стае. Але, певна рiч, не можна вiдмовити в проханнi жiнцi, та ще й такiй чарiвнiй. Вона чула про вас i захотiла запросити саме вас для захисту пiдсудного, хоча я неодноразово iй казав, що ви не зробите нiчого, чого б уже не зробив я. О боже! Бiля дверей ii екiпаж!

Щойно вiн це промовив, як до кiмнати вбiгла одна з найчарiвнiших дiвчат, яких я будь-коли бачив. Блакитнi очi блищали, вуста були легко розтуленi, нiжний рум’янець заливав щоки. Помiтне хвилювання змусило ii забути про звичайну стриманiсть.

– О, мiстере Шерлок Холмс! – вигукнула гостя, переводячи погляд iз нього на мене й нарештi з безпомилковою жiночою iнтуiцiею зупиняючись на моему приятелi. – Яка я рада, що ви тут! Я приiхала повiдомити вам це. Я впевнена, що Джеймс не винен. Приступаючи до вашоi роботи, ви маете знати те, що знаю я. Не допускайте сумнiвiв навiть на мить. Ми з ним товаришували з раннього дитинства, я краще за всiх знаю всi його слабкостi, але в нього таке добре серце, що вiн i мухи не образить. Усiм, хто його справдi знае, таке звинувачення видаеться цiлком безглуздим.

– Сподiваюся, нам вдасться його виправдати, мiс Тернер. Повiрте, я зроблю все, що в моiх силах, – запевнив Шерлок Холмс.

– Але ж ви читали звiти, й у вас уже склалася певна думка про всi цi подii? Не бачите якоiсь надii? Чи ви самi впевненi, що вiн не винен?

– Вважаю це припустимим.

– Ось так! – вигукнула вона, гордо пiдiймаючи пiдборiддя й зухвало свердлячи поглядом Лестрейда. – Чули? Тепер я маю надiю.

Лестрейд стенув плечима.

– Боюся, що мiй колега занадто квапиться у своiх висновках, – буркнув вiн.

– Але ж вiн мае рацiю. О, я впевнена, що вiн мае рацiю! Джеймс нiзащо б це не зробив. Що ж стосуеться його сварки з батьком, я знаю, чому вiн нiчого не сказав коронеру, адже до цього була причетна я.

– Яким чином? – спитав Холмс.

– Зараз не час щось приховувати. Джеймс мав великi неприемностi з батьком через мене. Батько Джеймса дуже хотiв, щоб ми одружилися. Ми з Джеймсом завжди любили один одного, як брат i сестра, але вiн, звiсно, ще надто молодий, життя не знае i… i… коротко кажучи, вiн, природно, навiть думати не хотiв про одруження. На цьому грунтi й виникали чвари, i я впевнена, що це була одна з таких сварок.

– А ваш батько? – поцiкавився Холмс. – Вiн хотiв вашого шлюбу?

– Нi, вiн також був проти. Крiм батька Джеймса, цього нiхто не хотiв.

Суцiльний рум’янець залив свiже обличчя юнки, коли Холмс кинув на неi один iз своiх допитливих поглядiв.

– Дякую за цю iнформацiю, – сказав вiн. – Чи зможу я побачитися з вашим батьком, якщо зайду завтра?

– Боюся, що лiкар цього не дозволить.

– Лiкар?

– Атож, хiба ви не знаете? Останнi роки мiй бiдний батечко весь час слабував, а це нещастя й зовсiм зламало його. Вiн злiг, i доктор Вiлловз переконуе, що в нього сильне нервове збудження вiд пережитого горя. Мiстер Мак-Картi був единою живою людиною, яка знала тата в давнi часи у Вiкторii.

– Гм! У Вiкторii? Це дуже важливо.

– Авжеж, на копальнях.

– Саме так, на золотих копальнях, де, як я розумiю, мiстер Тернер i здобув свiй капiтал?

– Ну, звiсно.

– Дякую, мiс Тернер. Ви менi дуже допомогли.

– Будь ласка, повiдомте, якщо завтра матимете якiсь новини. Ви, мабуть, навiдаете Джеймса в казематi? О, якщо побачите його, мiстере Холмс, то скажiть йому, що я переконана в його невинностi.

– Неодмiнно скажу, мiс Тернер.

– Я поспiшаю додому, бо тато серйозно хворий. А я йому потрiбна. До зустрiчi, нехай вам Бог помагае!

Вона вийшла з кiмнати так само поспiшно, як i увiйшла, i ми почули стукiт колiс екiпажу, що вiддалявся.

– Менi соромно за вас, Холмсе, – з гiднiстю зазначив Лестрейд пiсля хвилинноi мовчанки. – Навiщо ви подаете надii, якi неможливо втiлити? Я не страждаю зайвою чутливiстю, але вважаю, що ви вчинили жорстоко.

– Я, здаеться, бачу шлях до порятунку Джеймса Мак-Картi, – заявив Холмс. – У вас е дозвiл на вiдвiдини в’язницi?

– Маю, але лише для нас двох.

– Тодi я змiнюю свое рiшення не виходити з дому. Ми ще встигнемо до Гiрфорда, щоб побачити бранця сьогоднi ввечерi?

– Легко.

– Тодi ходiмо! Ватсоне, боюся, ви будете нудитися, але години за двi я повернуся.

Я вiдпровадив iх до станцii, пройшовся вулицями мiстечка, вiдтак повернувся до готелю, прилiг на канапу й узявся читати якийсь бульварний роман. Однак сюжет оповiдки був занадто пласким порiвняно з жахливою трагедiею, яка постала перед нами. Я помiтив, що моi думки весь час повертаються вiд чтива до дiйсностi, тому жбурнув книжку в iнший кiнець кiмнати та занурився в роздуми про подii минулого дня. Якщо припустити, що свiдчення цього нещасного юнака цiлком правдивi, то що ж це за чортiвня, що за непередбачене та неймовiрне лихо могло статися в той промiжок часу, коли вiн вiдiйшов вiд свого батька, а потiм прибiг на його зойки? Це було щось жахливе й страшне. Що б це могло бути? Мабуть, менi, як лiкарю, справа стане яснiшою, якщо я ознайомлюся з характером ушкоджень. Я подзвонив i зажадав останнi числа мiсцевих газет, що мiстять усi докладнi матерiали слiдства.

Свiдчення хiрурга встановлювали, що третя задня тiм’яна кiстка та лiва частина потиличноi кiстки розтрощенi потужним ударом тупим предметом. Я намацав це мiсце на своiй головi. Без сумнiву, такий удар могли завдати лише ззаду. Це певною мiрою знiмало пiдозру зi звинуваченого, адже пiд час сварки бачили, що вiн стояв обличчям до покiйного. Але цьому не можна надавати великого значення, бо батько мiг обернутися перед тим, як його вдарили. Однак варто повiдомити Холмсу й про це. Також дуже дивною менi здалася згадка про щура. Що це означае? Навряд чи це марення. Людина, котра вмирае вiд раптового удару, нiколи не марить. Нi, ймовiрно, вiн намагався пояснити, як зустрiв свою смерть. Що ж вiн хотiв сказати? Я довго намагався знайти якесь вiрогiдне пояснення. Згадав i випадок iз цiею сiрою одежиною, яку помiтив молодий Мак-Картi. Якщо так було насправдi, це означае, що вбивця щось загубив, коли втiкав, мабуть, плаща, i йому вистачило нахабства повернутися й забрати свою рiч за спиною в сина, за двадцять крокiв вiд нього, коли той опустився на колiна бiля убитого. Яке поеднання таемничого та неймовiрного в цiй подii!

Мене не здивувала версiя Лестрейда, але я вiрив у далекогляднiсть Холмса й не втрачав надii: менi здавалося, що кожна нова деталь змiцнюе його впевненiсть у невинностi молодого Мак-Картi.

Коли Холмс повернувся, було вже зовсiм пiзно. Вiн був сам, бо Лестрейд зупинився в мiстi.

– Барометр усе ще не падае, – зауважив детектив i сiв. – Тiльки б не було дощу, поки ми доберемося до мiсця подii! Адже людина мусить укласти в таку непересiчну справу всi зусилля свого розуму й серця. Щиро кажучи, я не хотiв братися за роботу, коли був стомлений довгою дорогою. Я бачився з молодим Мак-Картi.

– Що ж ви вiд нього дiзналися?

– Нiчогiсiнько.

– Справа не стала яснiшою?

– Анiтрохи. Я був схильний думати, що вiн знае iм’я злочинця та просто приховуе його. Але тепер переконаний – для нього це така ж загадка, як i для всiх iнших. Молодий Мак-Картi не надто розумний, але дуже гарний, а також, гадаю, незiпсований.

– Я не схвалюю його смакiв, – зауважив я, – якщо це дiйсно правда, що вiн не хотiв одружитися з такою чарiвною молодою дiвчиною, як мiс Тернер.

– О, за усiм цим криеться дуже неприемна iсторiя! Вiн пристрасно, шалено ii кохае. І як гадаете, що вiн зробив два роки тому, коли вона ще була в пансiонi, а вiн i зовсiм пiдлiтком? Цей iдiот утрапив у тенета однiеi бристольськоi шинкарки та зареестрував iз нею шлюб. Про це нiхто навiть не пiдозрюе, але можете собi уявити, яка була для нього мука слухати докори, що вiн не робить того, за що сам вiддав би пiвжиття! Ось такий вiдчай i охопив його, коли вiн простяг руки до неба у вiдповiдь на вимогу батька зробити пропозицiю мiс Тернер. З iншого боку, вiн не мав можливостi захищатися, i його батько, котрий, як усi запевняють, був людиною сувороi вдачi, вигнав би його з дому навiки, якби дiзнався всю правду. Це зi своею дружиною-шинкаркою юнак провiв у Бристолi останнi три днi, а його батько не знав, де вiн був. Запам’ятайте цю обставину, це дуже важливо. Однак не було б щастя, та нещастя допомогло. Шинкарка, дiзнавшись iз газет, що ii чоловiка звинувачують у важкому злочинi i, ймовiрно, скоро повiсять, вiдразу ж покинула його й зiзналася йому в листi, що в неi вже давно е iнший законний чоловiк, котрий живе в Бермудських доках, i що з мiстером Джеймсом Мак-Картi ii насправдi нiщо не пов’язуе. Гадаю, ця звiстка окупила всi страждання молодого Мак-Картi.

– Але якщо вiн не винен, то хто ж тодi вбивця?

– Аякже, хто вбивця? Я звернув би вашу увагу на такi двi обставини. Перша: покiйний мав iз кимось зустрiтися бiля ставка, i ця людина не могла бути його сином, бо син поiхав i не було вiдомо, коли повернеться. Друга: батько кричав «Коу!» ще до того, як дiзнався про повернення сина. Це основнi пункти, якi визначають результат дослiдження… А тепер погомонiмо про творчiсть Джорджа Мередита, якщо не заперечуете, й облишмо всi другоряднi справи до завтра.



Як i передбачав Холмс, дощу не було – ранок видався яскравим i безхмарним. О дев’ятiй годинi за нами в каретi заiхав Лестрейд, i ми вирушили на ферму Гезерлi до Боскомського ставка.

– Серйознi новини, – поiнформував Лестрейд. – Кажуть, що мiстер Тернер iз Холу так занедужав, що довго не протягне.

– Ймовiрно, вiн дуже старий? – уточнив Холмс.

– Йому майже шiстдесят, але вiн втратив здоров’я в колонiях i вже дуже давно сильно нездужае. Тут велику роль вiдiграла ця справа. Вiн був старим приятелем Мак-Картi та ще й справжнiм благодiйником. Менi вдалося дiзнатися, що вiн навiть не брав iз нього орендноi плати за ферму Гезерлi.

– Он як! Це дуже цiкаво! – вигукнув Холмс.

– Ще б пак. І допомагав йому всiлякими iншими способами. Тут усi подейкують про те, що мiстер Тернер був дуже добрий до покiйного.

– Та що ви кажете! А вам не здалося дещо незвичним, що цей Мак-Картi, чоловiк зовсiм незаможний, був настiльки зобов’язаний мiстеру Тернеру та все ж вiв розмови про одруження свого сина з донькою Тернера, спадкоемицi всiх статкiв? Та ще й такою впевненою iнтонацiею, нiби варто лише зробити пропозицiю – а все iнше додасться! Це напрочуд дивно. Адже ви знаете, що Тернер навiть чути не хотiв про iхнiй шлюб. Його донька сама розповiла нам про це. Чи не могли б ви зробити з усього сказаного якiсь висновки методом дедукцii?

– Ми займалися дедукцiею та логiчними висновками, – пiдморгнув менi Лестрейд. – А знаете, Холмсе, якщо надалi так само оперувати фактами, можна дуже легко перейти вiд iстини в свiт гiпотез i фантазiй.

– Що правда, то правда, – стримано погодився Холмс. – Ви дуже погано користуетеся фактами.

– Як би там не було, я пiдтвердив один факт, який виявився дуже важким для вашого розумiння, – Лестрейд починав дратуватися.

– Тобто, що…

– …що Мак-Картi-старший зустрiв свою смерть вiд руки Мак-Картi-молодшого й що всi теорii, якi заперечують цей факт, просто мiсячне сяйво.

– Ну, мiсячне сяйво набагато яскравiше за туман! – засмiявся Холмс. – Якщо не помиляюся, ферма Гезерлi – лiворуч вiд нас.

– Еге ж.

Це був комфортабельний двоповерховий, критий шифером будинок iз великими жовтими плямами лишайника на сiрому фасадi, який широко розкинувся на просторi. Опущенi фiранки на вiкнах i комини, з яких не йшов дим, надавали обiйстю похмурого вигляду, нiби жахливий злочин усiею своею вагою звалився на цi стiни.

Ми подзвонили, i на вимогу Холмса покоiвка показала нам черевики, в яких був ii господар, коли його вбили, i взуття сина, яке вiн одягав того дня. Холмс ретельно обмiряв усе взуття в семи або восьми мiсцях, потiм попросив вiдвести нас у двiр, звiдки ми пiшли звивистою стежкою, що веде до Боскомського ставка.

Шерлока Холмса наче пiдмiняли, коли вiн iшов гарячим слiдом. Люди, котрi знають безпристрасного мислителя з Бейкер-стрит, нiзащо не впiзнали б його в цю мить. Його обличчя то хмарилося, то вкривалося рум’янцем, брови витягувалися в двi жорсткi чорнi лiнii, а з-пiд них сталевим блиском сяяли очi. Голова детектива опускалася, плечi сутулилися, губи щiльно стискалися, на мускулистiй шиi роздувалися вени. Його нiздрi розширювалися, як у мисливця, захопленого азартом переслiдування. Шерлок настiльки був поглинутий завданням, що на запитання, заданi йому, або зовсiм нiчого не вiдповiдав, або нетерпляче бурчав у вiдповiдь.

Безмовно й шпарко детектив просувався стежкою, що вела через лiс i луки до Боскомського ставка. Це глуха, багниста мiсцина, як i вся долина. На стежцi бiля неi, де росте низька трава, виднiлося чимало слiдiв. Холмс то поспiшав, то зупинявся, один раз швидко розвернувся й зробив кiлька крокiв назад у луки. Лестрейд i я йшли позаду, детектив – iз байдужим i зневажливим виглядом, тодi як я дуже пильно стежив за своiм приятелем, адже був переконаний, що кожна його дiя веде до щасливоi розв’язки справи.

Боскомський ставок – невелика водойма шириною десь п’ятдесят ярдiв, вона оточена чагарниками очерету й лежить на межi ферми Гезерлi та мисливським угiддям мiстера Тернера. Над лiсом, що пiдступае до дальнього берега, виднiлися червонi гострi башточки, що височiють над житлом заможного землевласника.

З боку Гезерлi лiс дуже густий; лише вузька смужка вологоi трави крокiв у двадцять завширшки вiдокремлюе останнi дерева вiд очерету, що оточило озеро. Лестрейд точно вказав мiсце, де знайшли тiло; земля й справдi була така волога, що я мiг ясно побачити, де впав убитий. Що ж стосуеться Холмса, то з його енергiйного обличчя та напруженого погляду я розумiв, що вiн достатньо розгледiв на затоптанiй травi. Детектив метушився, як гончак, що натрапив на слiд, а потiм звернувся до нашого супутника.

– Що ви тут робили? – спитав вiн.

– Я прочесав граблями всю галявину. Шукав якусь зброю або iншi докази. Але як вам удалося…

– Ну, годi, менi бракуе часу! Ви вивертаете лiву ногу, i ii слiди видно повсюдно. Вас мiг би вистежити навiть крiт. А тут, в очеретi, слiди зникають. О, як було б усе просто, якби я прийшов сюди до того, як це стадо бугаiв усе тут витоптало! Тут стояли тi, якi прийшли з хижi, вони затоптали всi слiди навколо вбитого на шiсть або й сiм футiв.

Детектив витягнув лупу, лiг на непромокальний плащ, аби було краще видно, i розмовляв бiльше сам iз собою, нiж iз нами:

– Ось слiди молодого Мак-Картi. Вiн проходив тут двiчi й один раз бiг так швидко, що слiди пiдборiв майже не видно, а iнша частина пiдошви вiдбилася чiтко. Це пiдтверджуе його свiдчення. Вiн побiг, коли побачив батька, що лежав на землi. Далi, тут слiди нiг батька, коли вiн ходив туди й сюди. А це що таке? Слiд вiд прикладу рушницi, на яку спирався син, коли стояв i слухав батька. А це? Ха-ха, що ж це таке? Хтось пiдкрадався навшпиньки! До того ж це квадратнi, зовсiм незвичайнi черевики. Вiн прийшов, пiшов i знову повернувся – цього разу, звiсно, за своiм плащем. Але звiдки вiн прийшов?

Холмс бiгав навколо, iнодi втрачаючи слiд, часом знову наштовхуючись на нього, поки ми не опинилися бiля самого лiсу у тiнi дуже високоi староi берези. Шерлок знайшов його слiди за цим деревом i знову лiг на живiт. Пролунав радiсний вигук. Холмс довго залишався нерухомим, перевертав опале листя i сухий хмиз, зiбрав у конверт щось схоже на пил i оглянув крiзь лупу землю, а також, скiльки мiг дiстати, i кору дерева. Камiнь iз нерiвними краями лежав серед моху. Детектив пiдняв i оглянув його. Потiм пiшов стежкою до самоi дороги, де слiди губилися.

– Цей камiнь дуже цiкавий, – зауважив вiн, повертаючись до своеi звичноi iнтонацii. – Сiрий будинок праворуч, мабуть, хижа сторожа. Я зайду до Морана, щоб сказати йому кiлька слiв i написати коротеньку записку. Пiсля цього ми ще встигнемо дiстатися до готелю, до другого снiданку. Ви йдiть до карети, а я вас наздожену.

Приблизно за десять хвилин ми вже iхали до Росса. У руках Холмс усе ще тримав камiнь, який знайшов у лiсi.

– Це вас може зацiкавити, Лестрейде, – мовив вiн, простягаючи колезi камiнь. – Ось знаряддя вбивства.

– Не бачу на ньому жодних слiдiв.

– Їх i немае.

– Тодi як же ви про це дiзналися?

– Пiд ним росла трава. Вiн пролежав там усього кiлька днiв. Нiде навколо не було видно мiсця, звiдки його взяли. Це мае прямий стосунок до вбивства. Слiдiв будь-якоi iншоi зброi там немае.

– А вбивця?

– Високий чоловiк, шульга, кульгае на праву ногу, носить мисливськi чоботи на товстiй пiдошвi та сiрий плащ, курить iндiйськi сигари з мундштуком, у кишенi мае тупий складаний нiж. Є ще кiлька прикмет, але й цього досить, щоб допомогти нам у наших пошуках.

Лестрейд засмiявся.

– На жаль, я досi залишаюся скептиком, – сказав вiн. – Вашi теорii дуже гарнi, але ми повиннi мати справу з твердолобими британськими присяжними.

– Ну, це ми ще побачимо, – спокiйно вiдповiв Холмс. – У вас однi методи, у мене iншi… До речi, я, можливо, сьогоднi з вечiрнiм потягом повернуся до Лондона.

– Вважаете вашу справу незакiнченою?

– Нi, закiнченою.

– А як же таемниця?

– Розгадана.

– Хто ж злочинець?

– Джентльмен, котрого я вам описав.

– Але хто ж вiн такий?

– Це можна дуже легко дiзнатися. Тут не так уже й багато жителiв.

Лестрейд розвiв руками.

– Я людина дii, – сказав вiн, – i не можу займатися пошуками джентльмена, про котрого вiдомо лише, що вiн кульгавий шульга. Я став би посмiховиськом усього Скотленд-Ярду.

– Що ж, – Холмс залишався спокiйним. – Я дав вам усi можливостi розгадати цю таемницю. Я нiчого вiд вас не приховав, i ви самi могли б розкрити цей таемничий злочин. Ось ми й приiхали. Бувайте. Перед вiд’iздом я вам напишу.

Залишивши Лестрейда бiля його дверей, ми подалися до свого готелю, де на нас уже чекав снiданок.

Холмс мовчав, поринувши у власнi думки. Його обличчя було похмуре, як у людини, котра потрапила в скрутне становище.

– Ось послухайте, Ватсоне, – сказав вiн, коли прибрали зi столу. – Сiдайте в це крiсло, i я викладу вам ту дещицю, яку дiзнався. Не знаю, що менi робити. Я б хотiв отримати вiд вас пораду. Курiть, а я вiдразу почну.

– Будь ласка.

– Ну ось, при вивченнi цiеi справи в оповiдцi молодого Мак-Картi нас вразили два пункти, хоча мене вони налаштували на його користь, а вас збурили проти нього. По-перше, те, що батько закричав «Коу!» до того, як побачив свого сина. По-друге, що вмираючий згадав лише про пацюка. Розумiете, вiн пробурмотiв кiлька слiв, але син розчув лише одне. Наше розслiдування мало початися з цих двох пунктiв. Припустiмо, що все, сказане юнаком, цiлковита правда.

– А що таке «Коу»?

– Мабуть, вiн кликав не свого сина. Бо думав, що син у Бристолi. Той зовсiм випадково почув цей заклик. Цим вигуком «Коу!» чоловiк кликав того, хто призначив йому побачення. Але «Коу» – австралiйське слово, ним спiлкуються лише австралiйцi. Це вагомий доказ того, що людина, котру Мак-Картi сподiвався зустрiти бiля Боскомського ставка, бувала в Австралii.

– Ну, а щур?

Шерлок Холмс дiстав iз кишенi складений аркуш паперу й розправив його на столi.

– Це мапа штату Вiкторiя, – сказав вiн. – Я телеграфував минулоi ночi до Бристоля, щоб менi ii прислали. – Детектив затулив долонею одну дiлянку мапи. – Прочитайте, – попросив вiн.

– Арет[3 - A rat (англ.) – пацюк.], – прочитав я.

– А зараз? – вiн пiдняв руку.

– Балларет.

– Саме так. Це i е слово, яке промовив умираючий, але син розчув лише останнi два склади. Вiн намагався назвати iм’я вбивцi. Отже, Балларет.

– Це приголомшливо! – вигукнув я.

– Це поза всiлякими сумнiвами. А тепер, як бачите, коло звужуеться. Наявнiсть у злочинця сiроi одежi було третiм пунктом. Зникае повна невiдомiсть, i з’являеться певний австралiець iз Балларета в сiрому плащi.

– Овва!

– До того ж вiн мiсцевий житель, бо бiля виру, крiм ферми та садиби, нiчого немае, i стороннiй навряд чи зайде аж туди.

– Природно.

– Потiм наша сьогоднiшня експедицiя. Дослiджуючи грунт, я виявив незначнi докази, про якi й розповiв цьому тупому Лестрейду. Це стосувалося встановлення особи злочинця.

– Але як ви iх виявили?

– Ви знаете мiй метод. Вiн базуеться на зiставленнi всiх незначних доказiв.

– Його зрiст ви, звiсно, могли визначити за довжиною кроку. Про те, яке в нього взуття, допомогли здогадатися слiди.

– Авжеж, це було незвичайне взуття.

– А те, що вiн кульгавий?

– Слiди його правоi ноги не такi виразнi, як слiди лiвоi. На праву ногу припадае менше ваги. Чому? Бо вiн накульгував, вiн кривий.

– А те, що вiн шульга?

– Ви самi були враженi характером ушкоджень, описаних хiрургом. Удар був раптово завданий ззаду, але з лiвого боку. Хто ж це мiг зробити, якщо не шульга? Пiд час розмови батька з сином вiн стояв за деревом. Навiть курив там. Я знайшов попiл i завдяки моему знанню рiзних сортiв тютюну встановив, що вiн курив iндiйську сигару. Я, як ви знаете, трохи займався цим питанням i навiть написав невелику монографiю про попiл ста сорока рiзних сортiв люлькового, сигарного та цигаркового тютюну. Виявивши попiл сигари, я оглянув усе навколо i знайшов мiсце, куди вiн ii кинув. Це була iндiйська сигара, виготовлена в Роттердамi.

– А мундштук?

– Я побачив, що вiн не брав ii в рот. Отже, смалить через мундштук. Кiнчик був обрiзаний, а не вiдкушений, але зрiз був нерiвний, тому я вирiшив, що його нiж тупий.

– Холмсе, – витрiщився я, – ви обплутали злочинця сiтями, з яких вiн не зможе виборсатися, i ви врятували життя нi в чому не винному юнаковi, просто зняли зашморг iз його шиi. Тепер бачу, де сходяться всi вашi докази. Ім’я вбивцi…

– Мiстер Джон Тернер, – доповiв готельний службовець, вiдчиняючи дверi в нашу вiтальню та впускаючи вiдвiдувача.

У гостя була дивна, зовсiм незвичайна постава. Уповiльнена, кульгава хода й опущенi плечi робили його немiчним, тодi як його жорстке, рiзко окреслене грубе обличчя й величезнi кiнцiвки свiдчили про те, що вiн надiлений незвичайною фiзичною силою. Його сплутана борода, сивiюче волосся i скуйовдженi, навислi над очима брови надавали йому гордого та вельможного вигляду. Але його обличчя було попелясто-сiрим, а губи й нiздрi мали синюватий вiдтiнок. Я з першого ж погляду зрозумiв, що вiн страждае якоюсь невилiковною, хронiчною недугою.

– Сiдайте, будь ласка, на диван, – м’яко запропонував Холмс. – Отримали мою записку?

– Атож, ii принiс сторож. Ви пишете, що хочете бачити мене, щоб уникнути скандалу.

– Гадаю, буде багато розмов, якщо я виступлю в судi.

– Навiщо ж я вам здався?

Тернер зиркнув на мого приятеля. У його втомлених очах було стiльки вiдчаю, нiби вiн уже отримав вiдповiдь на свое запитання.

– Авжеж, – промовив Холмс, вiдповiдаючи бiльше на його погляд, нiж на слова. – Це правда. Я знаю все про Мак-Картi.

Старигань затулив свое обличчя руками.

– Рятуй мене, Господи! – вигукнув вiн. – Але я б не допустив загибелi юнака! Присягаюся, я б вiдкрив усю правду, якби справа дiйшла до виiзноi сесii суду присяжних…

– Радий це чути, – суворо сказав Холмс.

– Я б уже давно все розкрив, якби не моя люба дiвчинка. Це б розбило ii серце, вона б не пережила мого арешту.

– Можна справу й не доводити до арешту, – натякнув Холмс.

– Невже?

– Я неофiцiйна особа. Позаяк мене запросила ваша донька, то я дiю в ii iнтересах. Ви ж самi розумiете, що молодий Мак-Картi мае бути звiльнений.

– Я скоро помру, – зiтхнув старий Тернер. – Я вже багато рокiв страждаю на дiабет. Мiй лiкар сумнiваеться, чи протягну я ще хоча б мiсяць. Все ж менi буде легше померти пiд своiм власним дахом, нiж у в’язницi.

Холмс пiднявся, пiдiйшов до письмового столу, взяв перо i папiр.

– Розповiдайте все, як було, – запропонував вiн, – а я коротко запишу. Ви це пiдпишете, а Ватсон засвiдчить. Я оприлюдню ваше зiзнання лише в разi крайньоi необхiдностi, якщо доведеться рятувати Мак-Картi. В iншому разi обiцяю вам не вдаватися до цього заходу.

– Гаразд, – зрадiв старигань. – Швидше за все я переселюся в кращий свiт ще до виiзноi сесii суду, тому мене це мало хвилюе. Я хотiв би лише вберегти Елiс вiд такого удару. А тепер усе вам розповiм… Тягнув iз цим довго, але розповiсти можу дуже швидко… Ви не знали покiйного Мак-Картi. Це був справжнiй виродок, запевняю вас. Боронь вас, Боже, потрапити в залежнiсть до такоi людини! А я був у його лещатах останнi двадцять рокiв, вiн цiлком отруiв менi життя.

Спочатку розповiм, як я опинився у його владi. Це сталося на початку шiстдесятих рокiв на золотих копальнях. Я тодi був зовсiм недосвiдченим, безрозсудним i гарячим, готовим до будь-чого. Я потрапив у лиху компанiю, почав пиячити. На моiй дiлянцi не виявилося навiть крихти золота – я став волоцюгою й перетворився, як у вас кажуть, на лицаря з великоi дороги. Нас було шестеро, ми вели дике, розгульне життя, час вiд часу навiдувалися на станцiю, зупиняли фургони на дорогах до копальнi. Мене називали Балларетським Чорним Джеком. Моiх хлопцiв досi пам’ятають у колонiях як банду з Балларета.

Якось iз Балларета до Мельбурна пiд охороною вiдправили партiю золота. Ми влаштували засiдку. Вантаж охороняли шестеро конвоiрiв, нас також було шестеро. Вiдбулася гаряча сутичка. Першим залпом ми вклали чотирьох. Але коли взяли здобич, нас залишилося лише трое. Я приставив дуло пiстолета до голови кучера – це й був Мак-Картi. Господи, краще б я убив його тодi! Але я пошкодував його, хоча й помiтив, що вiн лупае на мене своiми маленькими злими очиськами, нiби хоче запам’ятати риси мого обличчя. Ми забрали золото, стали багатими людьми й поiхали до Англii, нiхто нас нi в чому не запiдозрив. Тут я назавжди розiйшовся зi своiми колишнiми приятелями i почав спокiйне, забезпечене життя.

Я купив цей маеток, який саме продавався, i намагався принести хоча б невелику користь своiми грiшми, щоб якось спокутувати свое минуле. До того ж я одружився, i хоча моя дружина померла молодою, вона залишила менi милу маленьку Елiс. Навiть коли та була зовсiм крихiткою, ii рученята утримували мене на праведному шляху, як нiщо на свiтi. Тож я назавжди попрощався з минулим. Усе було чудово, поки я не втрапив до лап Мак-Картi…

Якось поiхав до мiста в фiнансових справах i на Рiджент-стрит зустрiв Мак-Картi. На ньому не було нi пристойного плаща, нi взуття.

«Ось ми й зустрiлися, Джеку, – сказав вiн, торкаючись моеi руки. – Тепер уже ми з вами бiльше не розлучимося. Я не сам: маю сина, i ви мусите про нас подбати. Інакше ж знайте: Англiя – прекрасна краiна, де шанують закони. Крiм цього, полiсмени е скрiзь».

Ось так вiн i оселився зi своiм сином на заходi, i я не мiг iх позбутися; вони безкоштовно живуть на моiй землi. Не мав я нi спокою, нi спочинку, нi забуття. Куди б не йшов, натрапляв на його хитру усмiхнену пику. Коли Елiс пiдросла, стало ще гiрше, адже вiн зауважив, що для мене страшнiше за будь-яку полiцiю, якщо про мое минуле дiзнаеться донька. Що б йому не забаглося, вiн усе отримував на першу ж вимогу, чи то земля, будинок або грошi, поки не зажадав неможливого. Вiн прагнув Елiс. Бачте, його син пiдрiс, моя донька – також, i оскiльки про мою недугу знали всi, йому здалося, що це чудовий шанс для його сина заволодiти всiм моiм майном. Але цього разу я вже був жорсткий. Я нiяк не мiг допустити, що його проклятий рiд поеднаеться з моiм.

Не можу сказати, щоб менi не подобався його син, але в жилах юнака текла кров його батька, цього було досить. Я все ж наполiг на своему. Мак-Картi, втративши самоконтроль, погрожував.

Ми мали зустрiтися бiля ставка на пiвдорозi мiж нашими будинками, щоб обговорити це все. Коли я прийшов на домовлене мiсце, то побачив, що вiн про щось сперечаеться зi своiм сином. Я закурив i чекав за деревом, поки вiн залишиться сам. Але в мiру того, як я вслухався в його слова, у менi закипали гiркота i злiсть, я не мiг бiльше цього витримати. Вiн примушував сина одружитися з моею донькою, нiтрохи не переймаючись тим, як вона поставиться до цього, нiби йшлося про вуличну дiвулю.

Я мало не збожеволiв, коли подумав: «Все, що менi дороге, може опинитися у владi такоi людини. Чи не краще буде розбити цi кайдани? Я вже близький до смертi й доведений до вiдчаю чоловiк». Хоча розум мiй ясний i сили не покинули мене, я збагнув, що мое життя скiнчилося. Але мое iм’я та моя донька! Я врятую й те, й iнше, якщо змушу Мак-Картi тримати язика на припонi… Я його прикiнчив, мiстере Холмс… Я убив би його знову. Я великий грiшник, але хiба життя, повне страждань, не спокутуе провини? Я все терпiв, але думка, що моя донька потрапить у ту саму пастку, була нестерпна. Я вбив його без докорiв сумлiння, нiби це була огидна отруйна тварюка. На крики прибiг його син, але я встиг сховатися в лiсi, хоча менi й довелося повернутися за плащем, який я впустив… Це вся правда, джентльмени, усе склалося саме так.

– Що ж, не менi вас судити, – промовив Холмс, коли старигань пiдписав своi свiдчення. – Гадаю, нам не доведеться подавати iх до суду.

– Я вам повнiстю довiряю, сер! Але що ви хочете зробити?

– Беручи до уваги стан вашого здоров’я – нiчого. Ви самi знаете, що скоро постанете перед судом, який вищий за земний. Я збережу ваше зiзнання, менi доведеться скористатися ним, якщо Мак-Картi засудять. Якщо ж його виправдають, жоден смертний, будете ви живi чи мертвi, не дiзнаеться про вашу таемницю, усе це залишиться мiж нами.

– Тодi прощавайте, – урочисто мовив гiсть. – Коли настане ваш смертний час, вам буде легше згадувати, який спокiй ви принесли моiй душi.

Хитаючись i тремтячи всiм своiм величезним тiлом, вiн повiльно вийшов iз кiмнати, накульгуючи на праву ногу.

– Бiднi ми, бiднi! – пiсля довгоi паузи видихнув Холмс. – Чому доля грае такими жалюгiдними, безпорадними створiннями, як ми?

Виiзна сесiя суду присяжних виправдала Джеймса Мак- Картi пiд тиском численних доказiв, представлених Холмсом. Старий Тернер прожив сiм мiсяцiв пiсля нашого побачення, нинi його вже немае серед живих. Є всi пiдстави вважати, що Джеймс i Елiс можуть спокiйно жити в щасливому шлюбi, не думаючи бiльше про чорнi хмари, якi затьмарювали iхне минуле.




Пригода зi строкатою стрiчкою


Переглядаючи своi нотатки про пригоди Шерлока Холмса, а таких записiв, якi я вiв упродовж останнiх восьми рокiв, у мене бiльше сiмдесяти, знаходжу там чимало трагiчних випадкiв, серед них е кумеднi, химернi, але немае жодного пересiчного: працюючи з любовi до свого мистецтва, а не заради грошей, Холмс нiколи не брався за розслiдування пересiчних, буденних справ, його завжди вабили лише такi випадки, в яких е щось надзвичайне, iнколи навiть фантастичне.

Особливо химерним видаеться менi справа добре вiдомоi в Сарреi родини Ройлоттiв iз Сток-Морену. Ми з Холмсом як два парубки жили тодi поряд на Бейкер-стрит. Імовiрно, я б i ранiше опублiкував цю iсторiю, але дав слово честi тримати цю справу в таемницi та звiльнився вiд нього лише мiсяць тому, пiсля передчасноi смертi тiеi жiнки, якiй його дав. Мабуть, буде корисно викласти цю справу правдиво, бо поголос приписував смерть доктора Грiмсбi Ройлотта ще жахливiшим обставинам, нiж тi, якi сталися насправдi.

Прокинувшись одного квiтневого ранку 1883 року, я побачив, що бiля мого лiжка стоiть Шерлок Холмс, одягнений не по-домашньому. Зазвичай вiн пiдiймався з лiжка пiзно, але тепер годинник на камiнi показував лише чверть на восьму. Я здивовано глипнув на нього i навiть iз певним докором. Бо своiх звичок порушувати я не любив.

– Перепрошую, що розбудив вас, Ватсоне, – зронив вiн. – Але такий уже сьогоднi день. Розбудили панi Гадсон, вона – мене, а вже я – вас.

– Що ж сталося? Пожежа?

– Нi, клiентка. Приiхала одна дiвчина, страшенно схвильована i неодмiнно хоче зустрiтися зi мною. Чекае в приймальнi. А вже якщо молода ледi зважуеться такоi ранньоi пори мандрувати вулицями столицi та стягувати з лiжка незнайому людину, то, вочевидь, вона хоче повiдомити щось дуже важливе. Справа може виявитися цiкавою, i ви, звiсно, зажадаете почути цю iсторiю з перших вуст. Тому я i вирiшив надати вам цю честь.

– Буду щасливий почути таку оповiдку.

Я не прагнув бiльшоi насолоди, нiж товаришувати Холмсовi в час його професiйних вилазок i милуватися стрiмкiстю його думки. Часом здавалося, що вiн розв’язуе пропонованi йому загадки не розумом, а якимось шостим чуттям, та насправдi всi його висновки базувалися на точнiй i суворiй логiцi.

Я хутко одягнувся, i за кiлька хвилин ми спустилися до вiтальнi. Юнка, одягнена в чорне, з густою вуаллю на обличчi, пiднялася, коли ми увiйшли.

– Доброго ранку, панно, – сказав Холмс привiтно. – Мое iм’я Шерлок Холмс. Це мiй близький приятель i колега доктор Ватсон, iз котрим раджу бути настiльки ж вiдвертим, як i зi мною. Ага! Як добре, що панi Гадсон здогадалася запалити камiн, бо бачу, що ви добряче змерзли. Сiдайте ближче до вогню i дозвольте запропонувати вам горнятко кави.





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=48586336) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.



notes


Примечания





1


Omne ignotum pro magnifico (лат.) – усе невiдоме показують величним.




2


L’homme c’est rien – l’oeuvre c’est tout (франц.) – людина – нiщо, робота – все.




3


A rat (англ.) – пацюк.



Если текст книги отсутствует, перейдите по ссылке

Возможные причины отсутствия книги:
1. Книга снята с продаж по просьбе правообладателя
2. Книга ещё не поступила в продажу и пока недоступна для чтения